Вид лекції: інформаційна Дидактичні цілі

Тема № «організація та методика спеціальної фізичної підготовки. Заходи безпеки під час занять, запобігання травматизму»
Вид лекції: інформаційна Дидактичні цілі

Скачати 0.85 Mb.

Сторінка 1/4 Дата конвертації 15.04.2016 Розмір 0.85 Mb.

  1   2   3   4

ТЕМА № 2. «ОРГАНІЗАЦІЯ ТА МЕТОДИКА СПЕЦІАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ. ЗАХОДИ БЕЗПЕКИ ПІД ЧАС ЗАНЯТЬ, ЗАПОБІГАННЯ ТРАВМАТИЗМУ»
Вид лекції: інформаційна

 Дидактичні цілі:

1.     Навчальна: сформувати у курсантів і слухачів систему знань з питань здорового способу життя і самостійних занять фізичними вправами.

2.     Розвиваюча: розвивати у курсантів і слухачів свідоме, активне і творче ставлення до фізичного удосконалення.

3.     Виховна: підвищити особистий рівень фізичної культури курсантів і слухачів.

 Навчально-методичне забезпечення лекції:

— плакати, слайди, мультимедіа

 

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

 Вступ: Фізична культура як соціальний феномен.

1.     Вплив фізичних вправ на організм людини. Поняття про адаптацію.

      1. Методичні принципи фізичної підготовки.
      2. Параметри фізичного навантаження.
      3. Засоби та методи фізичної підготовки.
      4. Гігієна занять та попередження простудних захворювань.
      5. Самоконтроль під час занять фізичними вправами.
      6. Заходи безпеки та запобігання травматизму.
      7. Понятя про фізичні якості та закономірності їх розвитку.
      8. Методика навчання прийомам фізичного впливу. Структура та організаційні форми занять.

Рекомендована література:

  1. Ануфрієв М.І., Бутов С. Є. та ін. Основи спеціальної фізичної підготовки працівників органів внутрішніх справ: Навч. посібник / Заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва та Є.М. Моісеєва. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003.-338 с.
  2. Бабенко В.Г., Попов О.В., Янко І.В. Загальна фізична підготовка (Методичні рекомендації з проведення занять).- Київ, МВС України, 2002. -22 с.
  3. Бутов С. Є. Попередження травм на заняттях з фізичної підготовки : посіб. / Бутов С. Є., Решко С. М., Співак В. М. – К. : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2009. – 48 с.
  4. Круцевич Т. Ю. Теория и методика физического воспитания / Круцевич Т. Ю. – К. : Олимпийская лит., 2003. – 422 с.
  5. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культури: Учебник для институтов физкультуры: -М.: Физкультура и спорт, 1991. -543 с.
  6. Платонов В.М., Булатова М.М. Фізична підготовка спортсмена. -К.: Олімпійська література, 1995. -320 с.
  7. Положення про організацію професійної підготовки для рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ МВС України : затв. наказом МВС України 13 квіт. 2012 р. № 318.
  8. Спеціальна фізична підготовка працівників ОВС (матеріали для підготовки до державної атестації): Навчальний посібник / Авторський колектив: В.А. Дідковський, О.В. Кузенков, С.В. Буряк, І.М. Гриньов, О.А. Арсененко, С.С. Чорний. — К.: Національна академія внктрішніх справ, 2013. — 108 с.

ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

Не підлягає сумніву те, що рухи, мускульні напруження, фізична робота були і залишаються важливішою умовою нормального стану людського організму. Відомі афоризми «Рух — це життя», «У здоровому тілі — здоровий дух» та інші віддзеркалюють значущість рухової активності для розвитку та підтримання людиною потрібних якостей і можливостей власного організму.

Слід сказати, що розуміння ролі здорового способу життя, важливості фізичної активності людини для забезпечення здорового тіла і духу існувало з давніх часів. Але, як і більшість інших культурних цінностей людства, воно було надбанням невеликого прошарку освічених мислителів тих часів. Для більшості ж людей, які своєю працею видобували засоби для існування, фізична активність була постійним фактором життя і не усвідомлювалась як один з проявів загальнокультурного надбання людства. Потенціал фізичної культури суспільства передавався від покоління до покоління на побутовому рівні у вигляді трудових навиків, ігор, культових обрядів, військових вправ і т. ін.

Однак розвиток цивілізації викликав кардинальні зміни у фізичному статусі людини: стрімкий прогрес машинного виробництва і технологій, радикальні зміни у сучасному ритмі життя, помітне зниження частки фізичної праці на виробництві та у побуті призвели до зросту інтелектуальних, емоційних і психологічних навантажень, з одного боку, та різкого зниження фізичної активності як головного засобу регулювання стану та функцій організму людини, з іншого.

Так, за даними академіка О.І. Берга, лише 100 років тому назад частка мускульної роботи людини становила до 96% від усього її обсягу у сфері побуту та виробництва. Сьогодні ж фізична праця, що потребує суттєвих м’язових зусиль, становить лише 5-6% від усього обсягу роботи. Таким чином, в історично дуже короткий відрізок часу, людина опинилась в умовах, які суттєво відрізняються за ступенем впливу на рухові функції організму.

Ці протиріччя викликають серйозну стурбованість лікарів, соціологів, психологів. Життя показує, що навіть найвидатніші досягнення сучасної медицини не в змозі принципово змінити процес фізичної деградації людини, руйнації її біологічної природи. У зв’язку з цим актуальну тезу про необхідність охорони оточуючого середовища доречно доповнити закликом до охорони внутрішнього середовища людини, до збереження, а головне, до вдосконалення цього середовища. Відносно стратегії боротьби за охорону «природи в людині» переважна більшість вчених усього світу збігаються на думці, що головним джерелом удосконалення та зміцнення здоров’я людства є систематична фізична активність протягом усього життя.

Під фізичною активністю слід розуміти діяльність індивідууму, спрямовану на досягнення фізичних кондицій, необхідних і достатніх для підтримання високого рівня здоров’я, фізичного розвитку та фізичної підготовленості. Така діяльність передбачає розуміння окремою особистістю суспільної значущості її індивідуальної діяльності, володіння певними методичними і теоретичними знаннями про закономірності фізичного вдосконалення людини.

У цьому зв’язку постає актуальне питання про подолання протиріччя між величезним обсягом суспільного знання, накопиченого у сфері фізичного виховання, і мінімальним рівнем індивідуальної культури основної маси людей у цій сфері.

 

 1. Влив фізичних вправ на організм людини. Поняття про адаптацію.

Фізична активність людини спрямована, перш за все, на зміну стану її організму, на підвищення рівня фізичних якостей та здібностей. Досягти цього можна лише шляхом тренувань.

Основу тренуючого ефекту, його механізм визначає фундаментальна особливість усього живого — здібність до адаптації, до розвитку завдяки пристосуванню до зовнішніх впливів. Ця здібність є головною в забезпеченні життєздатності організмів, їх виживання та удосконалення за умов невпинної зміни зовнішніх впливів та змін у самому організмі.

Доцільно навести погляд відомого еволюціоніста Ж.Б. Ламарка, який у 1809 році писав: «У будь-якої живої істоти, що не досягла межі свого розвитку, більш часте і неослабне застосування якогось органу зміцнює поступово цей орган, розвиває його, збільшує та надає йому силу, співрозмірно з тривалістю самого вживання, в той час як постійне незастосування органу непомітно ослаблює його, призводить до занепаду і врешті-решт — до зникнення».

У теорії фізичного виховання під адаптацією розуміють процес пристосування організму людини до змін у зовнішньому та внутрішньому середовищах. Тобто, будь-яке тренування слід розглядати як процес пристосування організму до функціональних навантажень, які постійно збільшуються. Таке пристосування призводить як до змін в окремих органах, так і до якісних змін у функціональних системах організму. (Під функціональною системою слід розуміти сукупність органів, що забезпечують певну функцію організму. Наприклад, серцево-судинна система виконує функцію кровообігу, центральна-нервова система — функцію регуляції діяльності всіх органів і тканин і т. ін.).

Виділяють два типи адаптації — термінову, але швидкоплинну, та довготермінову, відносно стабільну.

Термінова адаптація — пристосувальні зміни, що безперервно протікають і виникають у відповідь на умови зовнішнього середовища, що безперервно змінюються.

Прикладом термінової адаптації можуть бути реакції організму на одноразове виконання фізичної вправи певної інтенсивності та тривалості. Наприклад, під час подолання дистанції кросу підвищується частота серцевих скорочень (ЧСС) та вентиляція легенів, змінюються показники артеріального тиску (АТ) і т. ін. Цікавим показником термінової адаптації є розподіл кровотоку. Так, якщо у стані спокою до органів черевної порожнини надходить 24% обсягу крові, а до м’язів — 21%, то під час максимального за інтенсивністю фізичного навантаження ці показники становлять 1% та 88% відповідно.

Термінові адаптаційні реакції зумовлені, з одного боку, величиною подразника, тобто навантаження, а з іншого — станом тренованості індивіда. Так, на стандартне дозоване навантаження реакції організму менш тренованої людини будуть більш вираженими, ніж у людини, що постійно займається фізичними вправами.

Слід врахувати, що виникнення термінових адаптаційних реакцій ні в якому разі не призводить до стійких змін у стані функціональних систем організму — після фази відновлення, яка може тривати, залежно від характеру навантаження, від декількох хвилин до декількох діб, організм повертається у початковий, доробочий стан.

Підвищити робочий ресурс функціональної системи можна лише за умов багаторазового прояву максимальних або наближених до них можливостей цієї системи — в даному випадку формується довготермінова адаптація.

Довготермінова адаптація (стійка) — це пристосувальні зміни, пов’язані з підвищенням фізіологічних можливостей регуляторних, робочих і обслуговуючих систем організму, які виникають під впливом подразників, що повторюються достатньо часто.

Слід ще раз наголосити, що довготермінова адаптація виникає лише у випадку, коли тренуючі впливи мають достатню інтенсивність, тривалість і використовуються з певною періодичністю.

При цьому, чим нижчий рівень фізичної підготовленості людини, тим простіше запустити механізм довготермінової адаптації та викликати позитивні зміни в організмі: не потрібні надвеликі обсяги тренувань, інтенсивність навантажень може бути помірною, але регулярність занять є обов’язковою умовою перемоги над своєю фізичною недосконалістю. У той же час, людині, яка вже присвятила певний час покращенню своїх фізичних кондицій, для подальшого удосконалення у цьому напрямку слід поступово посилювати інтенсивність та обсяг фізичних вправ. Простий приклад: дослідження в області фізичного виховання свідчать, що у осіб, які раніше не займались спортом, підвищення рівня загальної витривалості відбувається при виконанні циклічних вправ (біг, плавання) при ЧСС у діапазоні від 100 до 160 уд./хв., спортсменам-розрядникам для цього потрібно виконувати роботу на пульсі 130-180 уд./хв., а у висококваліфікованих спортсменів цей діапазон повинен становити 170-190 уд/хв.

Зберігати досягнутий рівень довготермінової адаптації можливо, постійно використовуючи так звані підтримуючі навантаження. За умов припинення тренування або різкого зниження навантажень, зміни в організмі, набуті під час регулярних занять фізичними вправам, зникають дуже швидко. Наприклад, повне припинення занять після двомісячної напруженої силової підготовки призводить до помітного зниження показників сили вже через 1,5-2 тижні, а через 2-3 місяці вони вже не відрізняються від початкових. Подібний феномен спостерігається також при тренуванні витривалості.

Слід зауважити, що адаптаційні механізми мають специфічний характер. Наприклад, якщо тренування спрямоване на підвищення загальної витривалості, вдосконалюються перш за все функціональні системи, що забезпечують реалізацію цієї якості: дихальна, серцево-судинна. При розвитку силових якостей відбуваються зміни у м’язовій системі і т. ін.

Які ж зміни відбуваються в організмі людини у процесі тренування. Перш за все — це зміни у м’язах: вони стають більш еластичними, підвищується їх тонус і маса. Так, у людини, яка не займається фізичними вправами, мускулатура складає 35-40 % маси тіла, в той час, як у тренованої людини — до 50 % Під час м’язової роботи збільшується кількість капілярів, що створює кращі умови для кровопостачання і, відповідно, живлення м’язів. Крім цього, підвищується кількість енергетичних речовин у м’язовій тканині.

Під впливом регулярних фізичних вправ зміцнюється та функціонально удосконалюється серцево-судинна система. Доведено, що у результаті тренування збільшуються розміри серця, покращується кровопостачання його м’язових волокон. Знижується частота серцевих скорочень у спокої — цей показник у людей, що тренуються на витривалість, може становити 40 і менше ударів за хвилину. У той же час, у таких людей ЧСС за умов інтенсивної роботи може сягати значно вищих показників, ніж у нетренованих людей. Зафіксовані випадки, коли ЧСС у бігунів на довгі дистанції сягала 234 ударів на хвилину.

Позитивно впливає тренування і на дихальну систему. Підвищується життєва ємність легенів — наприклад, у пловців, веслувальників, лижників вона дуже часто становить 7 літрів і вище, в той час, як у пересічної людини цей показник у середньому дорівнює 3,5 л. Це дозволяє тренованій людині під час роботи максимальної інтенсивності поглинати більше кисню. Разом з тим, при виконанні однакової роботи, тренована людина поглинає менше кисню, ніж нетренована, що свідчить про більш економне використання ресурсів організму.

Важливо відзначити удосконалення, що відбуваються у діяльності центральної нервової системи. Однією з відзнак тренованості цієї системи є підвищена сила збуджувального і гальмівного процесів, тобто здібність нервових клітин витримувати надзвичайне напруження у своїй діяльності. Без цієї здібності центральної нервової системи неможливо уявити удосконалення таких фізичних якостей організму як сила, швидкість і витривалість.
2. Методичні принципи фізичної підготовки.

Необхідністю умов ефективного проведення занять зі спеціальної фізичної підготовки є дотримання основних методичних принципів, іншими словами загальних правил, якими необхідно керуватись при плануванні і здійсненні тренування.

До найголовніших методичних принципів відносяться: принцип доступності і індивідуалізації, принцип безперервності та регулярності, принцип поступовості підвищення навантаження, принцип єдності загальної і спеціальної фізичної підготовки.

Принцип доступності та індивідуалізації у фізичній підготовці та вихованні означає вимогу оптимальної відповідності задач, засобів і методів фізичної підготовки та виховання можливостей осіб, що займаються.

Цей принцип, з одного боку, щадить – потребуючи не перевищувати можливостей осіб, що займаються у запобіганні шкоди. З іншого боку, це принцип руху вперед, оскільки мається на увазі відповідність вимог максимальним можливостям і здібностям з метою подальшого розвитку. Вимога індивідуального підходу – одна з найважливіших умов доступності педагогічних впливів при інтенсивній руховій діяльності, що супроводжується значними фізіологічними та психічними зрушеннями у слухачів (курсантів).

Доступність задач, засобів і методів фізичної підготовки та виховання визначається багатьма факторами, що умовно можна поєднати в групи.

  • до першої групи відносяться фактори, що характеризують загальні особливості даного контингенту, що займаються (групи, команди);
  • до другого – індивідуальні особливості кожного, хто займається;
  • третя група факторів виникає у зв’язку з динамікою загальних і індивідуальних змін у процесі фізичної підготовки;
  • до четвертої групи варто віднести особливості самих задач, засобів і методів фізичної підготовки;

Визначаючи задачі, засоби і методи фізичної підготовки конкретно для визначеного складу слухачів (курсантів), викладач насамперед виходить із загальних особливостей контингенту осіб, що займаються в цілому. Сюди відносяться їхній вік, стать, стан здоров’я, а також рівень загальної і спеціальної фізичної підготовленості.

Фактори, пов’язані з індивідуальними здібностями осіб, що займаються, відіграють тим більшу роль, чим вище ступінь процесу фізичного удосконалювання. До цих факторів відносяться особливості фізичного розвитку, особливості загальної і спеціальної фізичної підготовленості, особливості типу вищої нервової діяльності і пов’язані з цим психологічні особливості, а також рівень і характер розвитку морально-вольових якостей.

Для досягнення високих результатів, потрібно володіти такою технікою, яка б забезпечувала найкращий прояв фізичних можливостей. Тому беруться за основу: спеціально розроблені стандарти (еталони) техніки рухів. Але одночасно здійснюється їх глибока індивідуалізація і, насамперед, відповідно до особливостей будови тіла слухача (курсанта). Від розмірів і пропорцій тіла залежать також і особливості прояву фізичних якостей, таких як сила, швидкість, витривалість та ін. Це зумовлює необхідність індивідуального підходу до вибору спеціалізації у самому процесі тренування фізичних якостей. Оптимальна відповідність вимог можливостям забезпечується тільки при індивідуальному підході.

Загальні й індивідуальні особливості слухачів (курсантів) постійно змінюються. Змінюється фізіологічний і психічний стан протягом одного заняття і, отже, змінюється ступінь доступності того чи іншого завдання і вимоги. Змінюються особливості і можливості і по ходу багаторічного процесу фізичної підготовки. У зв’язку з цим постійно повинна переглядатися доступність засобів і методів навчання і виховання. Повинні братися до уваги також особливості самих задач , засобів та методів фізичної підготовки. Оцінка їхньої доступності складається з двох моментів:

  • по-перше, з оцінки їх як таких безвідносно до контингенту осіб, що займаються;
  • по-друге, із співставлення цієї оцінки з факторами, пов’язаними загальними та індивідуальними особливостями слухачів (курсантів) в їхній динаміці.

Таким чином, задача реалізації принципу доступності та індивідуалізації ставить викладача фізичної підготовки перед надзвичайно складною, мінливою картиною безлічі різних факторів, які потрібно враховувати. При цьому необхідно передбачати подальші зміни усіх факторів для перспективного програмування впливів.

Методичні шляхи забезпечення доступності складаються з визначення міри індивідуальної і групової доступності і вибору задач, засобів, методів і умов навчально-тренувального процесу.

Практично міра доступності визначається розробленими на науковій основі навчальними планами, програмами і нормативами для різних контингентів слухачів (курсантів). На практиці вони деталізуються для конкретних груп осіб, що займаються. На вищих ступенях фізичної підготовки, міра доступності визначається індивідуальним плануванням.

Істотною методичною умовою забезпечення доступності є наступність вимог у процесі фізичної підготовки. Тут насамперед мається на увазі дотримання педагогічним правилам „від відомого до невідомого”, „від освоєного до незасвоєного”. Підвищення й ускладнення завдань повинне погоджуватися з фактором готовності до нових ускладнень, до сприйняття, і збільшень вимог.

Наступний методичний шлях реалізації доступності й індивідуалізації полягає у вимозі поступовості. Поступовість у підвищенні педагогічних вимог погодиться за дидактичними правилами „від легкого до важкого і „від простого до складного. Форсоване навчання технічним прийомам, без широкої загальної і спеціальної рухової підготовки закриває шляхи слухачеві до майстерності в оволодінні технікою, передчасне закріплення недостатньо відпрацьованої техніки призводить до стійких навичок, переробка яких надалі майже не здійснена. Форсоване збільшення спеціальних навантажень при вихованні фізичних якостей може спочатку досить швидко привести до помітного росту результатів. Але такий „успіх” оманний. Далі відбудеться зупинка в розвитку якості, а потім зниження результатів через розлад у діяльності різних систем організму. Не можна впадати в іншу крайність – занадто знижувати темп підвищення вимог, безпідставно стримувати ріст можливостей. Іноді в педагогічних цілях доцільно йти не від легкого до складного, а навпаки, контрастний перехід від важкого до легкого іноді дозволяє істотно підвищити якість виконання останнього. Істотним для реалізації розглянутого принципу є вимога індивідуального підходу.

Сутність принципу безперервності та регулярності розкривається в наступних основних положеннях.

  1. Процес фізичної підготовки є цілісною системою, у якій передбачається послідовність у проведенні занять фізичними вправами. Послідовність є найважливішою умовою процесу навчання рухам і виховання фізичних якостей.

Реалізація цього положення в процесі фізичної підготовки визначається дидактичними правилами:„від легкого до важкого”, „від простого до складного”, „від освоєного до незасвоєного”, „від знань до умінь”. Їхнє грамотне виконання забезпечує успіх у рішенні освітніх задач фізичної підготовки.

Закономірності розвитку сили, швидкості, витривалості й інших фізичних якостей також вимагають суворої послідовності впливу за допомогою фізичних вправ. Розвиток кожної фізичної якості відбувається в результаті адаптаційних функціональних і морфологічних змін в організмі. Це передбачає сувору послідовність у пред’явленні підвищених вимог до його функцій. Для цього використовуються фізичні навантаження більш високі, ніж ті, до яких організм звик.

2. Друге положення принципу безперервності зобов’язує спеціаліста з фізичної підготовки при побудові системи занять забезпечити постійну наступність ефекту занять, усунути великі перерви між ними з метою виключення впливу, що руйнує те, що було надбано раніше в процесі занять фізичними вправами (дана вимога, на жаль, ускладнена у виконанні через неузгодженість даної проблеми фізичної підготовки з підрозділами планування та розстановки навчальних занять).

При навчанні руховим діям і вихованні фізичних якостей ефект від проведеного заняття повинен нашаровуватися на ефект попередніх занять для того, щоб в остаточному підсумку відбулася кумуляція цих ефектів. Ступінь кумуляції ефекту занять буде залежати від тривалості інтервалів часу, що розділяють кожне окреме заняття. Отже, перерва між заняттями повинна бути оптимальною.

Принцип поступовості підвищення навантаження обумовлює необхідність систематичного підвищення вимог до прояву рухових і зв’язаних з ними психічних функцій у слухачів (курсантів) – підвищення складності завдань і збільшення навантажень.

Прогресуючий розвиток фізичних якостей можливо здійснити лише за умови систематичного підвищення вимог до функціональної діяльності організму людини. В основі механізму розвитку сили, витривалості й інших фізичних якостей, як відомо, лежать пристосувальні (адаптаційні) функціональні перебудови в організмі у відповідь на фізичні навантаження, що перевищують по своїй величині (інтенсивності або тривалості) ті, до яких організм пристосувався. Важливо вибрати оптимальне навантаження, розуміючи під цим ту мінімальну величину інтенсивності, що викликає пристосувальні перебудови в організмі. Більш інтенсивний вплив веде або до перенапруги, або, при надмірних вимогах, до перевищення фізіологічних можливостей, до зриву нормальної діяльності організму. Показано, наприклад, що в початковий приріст сили відбувається в однаковій мірі і при помірковано великих, і при максимальних навантаженнях. У цьому випадку немає підстав застосовувати максимальні і граничні навантаження щоб уникнути перенапруги тих систем організму, до яких не підготовлені серцево-судина система, опорно-зв’язковий апарат та ін. Варто відмітити, що підвищене навантаження робить не однаковий вплив на різні системи органів. Одні з них справляються з новими, підвищеними вимогами, порівняно легко і швидко, інші навпаки. При цьому функціональні перебудови протікають швидше, морфологічні – повільніше. Динаміка підвищення фізичних навантажень повинна узгоджуватись зі ступенем і характером зазначеного неодночасного розвитку пристосувальних перебудов окремих систем організму.

В основі удосконалення рухових навичок лежить процес утворення різних функціональних систем, що відповідають, щораз, вимогам мінливих умов здійснення навиків. Отже, основною умовою для створення цих систем повинна бути систематична зміна й ускладнення вимог і завдань з підвищення вивчених рухових дій.

Успішне і тривале удосконалювання рухових навиків – зазначеним шляхом неможливе без забезпечення певної міри міцності їхньої основи і поетапного закріплення досягнутих зрушень. Тут ми зіштовхуємося з діалектичною єдністю таких суперечливих тенденцій, як мінливість з метою удосконалення і збереження, стабільність досягнутого без забезпечення надійності рухового навику в його використанні. В умінні правильно вирішити це протиріччя і пролягає майстерність викладача.

Таким чином, принцип поступовості нарощування навантаження, передбачає планомірне збільшення і відновлення завдань у бік їхнього ускладнення, збільшення обсягу й інтенсивності навантаження в міру росту функціональних можливостей організму.

  1   2   3   4
База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Інформація Автореферат Анализ Диплом Додаток Доклад Задача Закон Занятие Звіт Инструкция

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий