В оформленні книги використані роботи скульптора

Вірші Ігоря Римарука перекладалися багатьма мо- вами світу, друкувалися в англо-, іспано-, румуно
В оформленні книги використані роботи скульптора

Скачати 3.51 Mb.

Сторінка 1/13 Дата конвертації 14.04.2016 Розмір 3.51 Mb.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   …   13

INCLUDEPICTURE «../../media/image1.jpeg» * MERGEFORMAT INCLUDEPICTURE «../../media/image1.jpeg» * MERGEFORMAT INCLUDEPICTURE «media/image1.jpeg» * MERGEFORMAT

БІБЛІОТЕКА ШЕВЧЕНКІВСЬКОГО КОМІТЕТУ

ІГОР

РИМАРУК

СЛЬОЗА
БОГОРОДИЦІ

вибране

ДНІПРО
Київ-2008

ББК 84Ук7-5

Р51

До книги увійшли вибрані твори з попередніх
збірок Ігоря Римарука — лауреата Національної пре-
мії України імені Тараса Шевченка, президента
Асоціації українських письменників, головного ре-
дактора часопису «Сучасність».

Вірші Ігоря Римарука перекладалися багатьма мо-
вами світу, друкувалися в англо-, іспано-, румуно-,
шведсько-, німецькомовних антологіях української
поезії.

В оформленні книги використані
роботи скульптора
Михайла Черешньовського:
«Модерна Мадонна» (перша сторінка обкладинки),
«Совість» (четверта сторінка обкладинки),
«Модерна композиція» (шмуцтитул).

Видано на замовлення Державного комітету
телебачення і радіомовлення України
за програмою «Українська книга»

4702640202-007 © І- Римарук, 2008.

Р 205 2008 Без оголош. © Художнє оформлення.

О. Коспа, 2008.

ISBN 966-578-188-Х © Видавництво «Дніпро», 2008

INCLUDEPICTURE «../../media/image2.jpeg» * MERGEFORMAT INCLUDEPICTURE «../../media/image2.jpeg» * MERGEFORMAT INCLUDEPICTURE «media/image2.jpeg» * MERGEFORMAT

Сліди неминущі

1

Берег — високий, як ніч перемоги. В походах

купелі річки цієї чекав ти як жнив.

Тиша по вінця стоїть у віках і народах.

Ти ж — повернувся. І тишу, як жбан, спорожнив.

Чуєш тепло? — це Вітчизни пробуджений подих.

Трави розсунь! — хай зігріється, хто не дожив.
Води розсунь! Не руками — губами: на водах
відблиски ранніх ракет і свячених ножів.

Ліс нахилився до ватри… Зникає… Та ось він —

ніби травневий,— а вже повернуло на осінь,
в сосни густі повернуло… Між них і твоя.

Відблиски юності сині на гіллі сосновім.

Те, що здавалося пам’яттю, тишею, словом,—
лиш течія. Лиш любові й віків течія.

6

2

Двосічний промінь золотисто
сяйнув, ударив напрямки
і, перетнувши нить ріки,
розсипав місто, як намисто.

А тут горбатіють рядки

вузлами… Чи забракло хисту
вживити в днину променисту
зіниці, темні, як віки?..

Вже промені, що рвуть вузли,

корінням вогняним вросли
у зір, байдужий до оздоби,—

чого тепер чекати з них:

слів молодих і голосних
чи променевої хвороби?..

7

3

Холодний дощ… Затихли сад і діти.
Завмерла скрипка — ніби й не жила,
у сутінках, як золота бджола,
так міцно спить, що годі розбудити.

Скрипаль несе долоні до чола —

і згадує, і вже не притулити…

Важкі, немовби мармурові плити,—

ці руки відіграли ж півсела!

Зір шелестить, як паперові квіти,

прихилений до зморщеного скла
на всі чотири вогневища світу.

Холодний дощ… Надзвукова імла

на сад упала… Тільки б не зола! —
бо й скрипкою тоді не оживити.

8

4

Вийти у світ — як на стук,
і, наполохавши птицю,
легко здійняти над глицю
слова ранковий п’ястук.

Світло покласти в зіницю,

погляд напнути, як лук…
Вже не розгледіти рук —
пальці влилися в живицю.

Скрипне сосна, ніби криж,

а відірватись не можна:
світоньку, як ти гориш! —

птиця й углибина кожна,

камінь, вода і спориш —
все молоде і тривожне.

5

Сріблястий вітрячок, де сміху — що плачу,
кульбабка, що зросла, щоб тишу відчиняти!..
Твої малі слова прудкі, мов зайченята,—
щоднини їх лічу й ніяк не полічу.

Такий знайомий світ — од мами і до тата,

така чужа сльоза, яку тобі мовчу,—
куди ж летиш, немов метелик на свічу,
мов знаєш те, чого мені повік не знати?..

Так, донечко, вогні. Так, дівчинко, пісні.

Так, тисячі імен засипано роками,
це їх, напевно, ти розказуєш мені.

Колись і ти торкнеш безмовними руками

той дивовижний світ, що звався в давнині
колискою, стеблом, піснями, вітряками.

10

6

Стіна віків. Пісень лоза гнучка.

Шукай, шукай!..— знайдеш хіба підкову.

Та слово ще підгледиш випадково
у зірку — мов -у дірку від сучка.

Шукай! — та хай зупиниться: рука,

натрапивши на вістря полинове,
бо вколеш душу — а розколеш слово
і онімієш —вільний, як ріка…

Такої долі ти знайти хотів

у тьмі пісень, у тьмушій тьмі вінків?

Стіна віків — як берег на Купала.

Ріка віків — безжальний кругоплин:
губами впавши в цей швидкий полин,
чи встанеш — так, як ті, що засвіт встали?!

11

7

У підземному світлі, в скляному тремтінні
раптом вилущить з мармуру око сова,
закричить — і поляже юрба, мов трава,
і в тунелі хитнуться розкошлані тіні.

З надр побите череп’я, немов мурашва

на осоння, сповзеться о тій же хвилині.

Сплеск води — й ворухнеться в оживленій глині

глека постать шовкова… І крикне сова

знов — і, глиняне гілля розсунувши тихо,

вийде жінка, твоє божевілля і лихо,—
по яких лиш огромах її не шукав!..

Втретє крикне сова. Ваші руки зітнулись

і — нікого ніде… Лиш віки, що зімкнулись,
ніби двері метро, защемили рукав.

8

Згас останній ліхтар, осипаючи світло на дно:
ніч, стрімка і сувора, загату вікна розмивала.

Ти зронила шиття… Відпливало поволі воно

далі й далі, за пруг Ярославових брами і валу,—

в білий сон, де всю ніч палахтіло готичне вікно

в листопаді, у таллінській вежі,

де плинні дзеркала,

де свободу і ніжність зшивала ти, як полотно,
й одягала мене… В хвилі рук і очей одягала!

А на шибці — ні відблиску. Тихий потік темноти.

Розвела свої руки,— так, певно,

розводять мости,—

в цьому місті, на стійбищах цих навіть пам’ять

безсила…

Ти зронила шиття… І заплакало враз немовля.

Ми схилились над ним. І нахлинуло світло здаля,

і над нами пливла недошита сорочечка біла.

13

9

Пригадай! — ми були тут, коли
переходити водами вміли
цю ріку, і над нею цвіли
буйні стебла ранкового тіла.

Ми сліди на воді замели.

Вічні трави без нас покосили.

І шугає, мов зірка, з імли
жовте око нечистої сили.

Ніби руку, ріку відведи

і по лінії й руху води

пригадай, що було це не з нами.

Хто ж завмер при руків’ї1 коси
і послав ці слова? Ніби пси,
мчать вони золотими слідами.

10

Золотими слідами швидких неприкаяних літ
так повільно пройти, як дощі над рудими ярами,
і побачити все, що колись одлетіло з вітрами,—
і далеке обличчя, і кущ, і шипшиновий квіт,—

все побачити знов. Задихнутися тими ж димами

тих же вогнищ нічних, той же витерти

зляканий піт,

заблукавши уперше у звуках!.. І вийти у світ,
як шипшина,— некликано. Вдосвіта вийти.

Од мами:

О минуще світіння!.. Летять і згасають міста,
відблиск рук на вологому склі, золоті шкаралущі
незболілого слова… Дощі омивають уста.

А шипшина цвіте, і багатія димують у пущі,

хоч упала на пагорби злива — як пуща, густа,—
навіть ця не змиває слідів, що, мабуть, неминущі.

15

ПОРТРЕТ

У покинутій хаті обмітає щоніч домовик

биту шашелем рамку, старий полотняний рушник.

В димаревому горлі, в забитому роті вікна
перекочує вітер обпалене слово: «війна».

Зав’язавши дорогу вузлом у вершину круту,

я навпочіпки в хату зайшов перебути сльоту.

І поклали пронизливий погляд мені на чоло

два палаючі цвяхи, вбиті в запилене скло.

16

голос

«Як оцю високу сивину
кинеш на безпам’ятну огуду,—
я тебе навіки проклену,
я тобі ніколи не забуду».

Я впізнав цей голос:

неспроста,

вирізнившись у підземнім гулі,

вдарившись об замкнені уста,
він пробився в дірочку від кулі.

Струмінь голосінь і голосів

розсуває твердь і в душу свище…
Скільки їх прорвалось! —
аж осів

горб землі на братськім кладовищі.

ЗЕМЛЯ

Довкола сухого стебла вогняний соловей

кружеля…

Спекотне століття — димує колюча земля,
відбитки потоків і лиць кам’яними губами

риплять,—

порепане дзеркало, жовта зачаєна гладь.

Важкий і густий, ніби хмара, над нею стою,

краплину вкинувши в горло безтямному солов’ю.
Студеним дощем упаду, бо крило серцевину

протне…

Погляне униз соловей і побачить хліби і мене.

ВІСТЬ

Там, де свищуть дими руді
і дзвенить металева глиця,
у високім склянім гнізді
знесла камінь заморська птиця.

Звідкіля цей нежданий гість?

Хто садив цю дурманну пущу?

І яка неймовірна вість

вже прокльовує шкаралущу?

О кульбабо і лободо,

раптом лиш для пустої зваби
перепілка мостить гніздо
під ногами скіфської баби!..

19

ВОРОТА

Ворота тесові,

скрипучі, як новенькі чоботи,
як сусідів старезний протез,
ворота тесові,
довірливі — без жодного засува,
пахучі, мов курява, збита білим конем,
дитинство моє обіймають,
а в ньому
бабуся до криниці поволеньки дибає,
хлоп’я до пісень бабусиних дибає,
за ними ж і ранок з воріт
видибає;
а ген-ген,
біля Золотих воріт
у затінку золотого дерева Софії,
високі віки, відпустивши коней у пісню,
люльки припалюють од золотого вечора;

від Золотих воріт

кульбабами діти біжать на дніпрові кручі,
де срібною рибою в зеленому неводі
б’ється луна:

«видибай, видибай!..» —

і йду за вогнем і голосом
до Золотих воріт,
і пам’ятаю, що видибав
з воріт Тесових, Скрипучих.

20

* * *

Сонце зійшло того ранку
впевнено і щедро, як завше,
тож нічого особливого не трапилось,
хіба що:

дід Василь попрощався похапцем,
склав медалі назад у скриню
та й пішов за село, до цвинтаря,
навпрошки через бабин сон.

Пробудилася сива жінка,
в головах угледіла сонце.

Як просила його, молила,
щоб зайшло за могилу дідову
і до неї більш не приходило,—
сонце ж, мов нічого не трапилось,
узяло собі та й вернулось.

По щоці солоне зернятко
покотилось услід за ним…

І нічого особливого не трапилось,
хіба що:

два когути на рушнику побилися —
котрий першим те зерня клюне.

21

* * *

У білому палаці під ошатним солом’яним дахом
жили ще не тато і ще не мама,
колиска, куплена на першу зарплату,
портрети в рушниках — вождя і поета,
скрипка,

а ще глечики, мальовані квітами, повні по вінця

неба — лише в одному-єдиному на дні таїлася
ніч… Скрипка вмовкала, коли
руки звучали, й колиска в надії світилася.
Квіти чекати на бджіл і все розуміли, і пес,
вірний голодний пес усе розумів і прощав,
і ніби й не бачив, як
яблуні мережили місяцем зелені очіпки,
а незграби тини приміряли
тріумфальні вінки цибулі.

Білий Палац під Солом’яним Дахом,

Портреті: в Рушниках…

ПРО ЩО

про що

про місячне світло

гостре як мамин крик січневої ночі

коли народжувалась моя сестричка Наталочка

а дід тримав мене на печі й не пускав до світлиці

про нашу прабабу Килину

котра в 96 літ перед смертю дрова рубала

вечорами молилась до Шевченка вишитого

заполоччю

бо в нашій хаті образів не тримали

про коня батьком змальованого
білого як давньогрецькі легенди
читані мамою вголос із темної книжки

про що

про печериці на лузі

про густі як роса кущі

про мак про півсвіту квітучого маку

в ньому як заховаєшся

то вже ніхто не знайде

про руку розтяту до крові крижинкою

несподіваною

як вранішня стежка у високих снігах на подвір’ї

про хлоп’я що Нового року хоче
сильніш од ялинки
вірш написати але ще не знає
про що

23

ЗЕРНО

Прозора, як осінній ліс, ріка
оцього дня. Як срібне павутиння,
легкий твій рух. Розчахує рука
летючу хвилю, що гірка лиш нині,
а завтра не розмиє ні рядка,
хоча й не розіб’ється об каміння.

Пливеш. Хитливі тіні древніх веж

тебе тримають на поверхні слова,
плиткого і лискучого… Пливеш.

А захлинешся, може, випадково,

то порятують — випадково теж —
чужі човни, надійні, як підкови.

Але зіниця — крізь рядки — до дна

оцього дня!.. І пам’ять обважніла,
і з надр темнавих голос вирина,
і відчуває швидкоплинне тіло
тягар зерна, маленького зерна,
що у долоні враз зазолотіло.

І вже — углиб, углиб!.. І від руки

сахаються співучі виднокола —
в провалля часу! Дні, як вітряки,
на борошно слова перемололи,
і стверднув піт. І вже не дні — роки
пливуть. І не повторяться ніколи.

І лиш зерном, його корінням ти

тримаєшся углибленого зору,
і тіням древніх веж не перейти
трави і тиші батьківського двору,
і не роки — світи пливуть, світи,
як вистигла пшениця, непрозорі.

* * *

Навколо світ, болючий знову.

А як бажалося колись

із нього вихопити слово,
немов дитину з-під коліс,
пірнути в мерехтливу річку
немислимих відлунь і там
забути вічне протиріччя
між словником і почуттям,
не знати зла й добра, без ляку
упасти в звуки, як в траву!..

І пригортав до серця ляльку.

Прекрасну. Вільну. Неживу.

25

* * *
Старий

кладе сучкуватого костура на правицю

немов рушницю,—

опівночі.

Вогнище колишеться,
мов колиска,
а граб’я-тоншає…

Крик сови

гасне в гущавині

повітря — міцного, як самосад.

Старий

не вірить у чудеса:
передумавши все, перекраявши,
дбайливо зсипає в пожовклу газету
крихти часу —
голубам…

Душу замикає на щербатий ґудзик,
пришитий: сивою ниткою.

Вогнище сліпне…

Старий

вигрібає з попелу

спогади, немов печену картоплю

перекидає

з долоні на долоню,
хоч їм уже не пече —
як ранішнє сонце,
під яким

я саджаю картоплю…

* * *

Скільки багряного в груди шипшинові влито,
скільки тужавіє крил у зернині роси!..

Вже незабаром у світі двотисячне літо

визріє — миру й любові у нього проси.
Глибших потоків проси, засвітись, як пташина,
в урвищах слів!..

А як схлине висока вода,

на роздоріжжі віків шестикрила шипшина

вибухне — груди відкриє — тобі для гнізда.

СКОМОРОХИ

Камінь у небі сіяли, піснею поливали,
білими перевеслами сніп золотий в’язали.

Сіла заморська птиця та й на снопище:

хто ж бо про тебе, снопище, слово напише?

Хто ж теє слово, снопище, буде читати —

лебеді чи гайвороння, лада чи таті?

Камінь у небі сіяли — стерні у п’яти колються,

ми ж круговертом-колесом — звісно, що п’ятим

колесом.

Онде комонні вої — білі у коней гриви,
буде на шию вервій, буде на шию гривна.

А в щонайпершого воя птиця з руки злетіла,

друга з снопа злетіла,— сіли на біле тіло.

В небо зростемо голосом —

колосом…

28

***

* * *

У тьмі облещень і обмов

ти є — неложна, нелукава,
лише не знайдена,— немов
бібліотека Ярослава.

Сліди на кам’яній траві…

Напівзотліла хустка неба…
Вже ніч розчахнута на дві
руки, що зведені до тебе.

29

* * *

Тільки рука, що немовби навчає ходити,
виведе з темряви. Тільки рука! — а чия?

Ми ж іще діти. Й долоні лякливі, як діти.

Та забирає вже рідних людей течія…

Дніпре, я відаю: в пам’ять стрімку і глибоку
лиш увійду — й заблукаю назавше, як скіф.
Дай мені нині долоню — для першого кроку!..
Потім — шукати дорогу. Во віки віків.

ЗО

***

…Добридень, дерево,

ім’я твоє пам’ятає

щорік усе менше людей:

вони мають клопотів більше —

тобі ж лише тінь будувати,

кришити птахам шкоринку полудня.

грозу лоскотати під пахвами…

Ім’я твоє пам’ятаю,
ми однієї крові — ти і я.

Доброго вечора, пісне,
яка гарна твоя вишиванка!

Хочеш упізнати мене,

обмацуєш обличчя тонкими пальцями,

кажеш:

«Зніми окуляри,

аби чутно було твої очі…» —

ми однієї крові — ти і я.

На добраніч,

поле в лушпинні пострілів…

Обсаджу тебе піснями й деревами,—
на добраніч,

розорене, зоране, зоряне,
ми однієї крові — ти і я.

31

КАДР

Кучугури димів на ліси намело.

Яма світла між них — як забута копальня.

Закіптюженим небом пливе HЛ0 —
безпритульний вінок на Івана Купала.

***

Вечір синій і мокрий, мов сад.
Не домчала до неба травиця —
ніби дощ, що вертався назад
й зупинився на сад подивиться.

33

***
Дай, доле, нам високої води —
щоб не кортіло тихий брід шукати,
щоб не впіймати золотої рибки
на черв’яка, що часом душу точить.

У синю прірву, доле, нас веди —

де свище сонце, вкутане в цунамі,
де не врятують акваланги фраз,
де будуть тільки мускули і море,
й під нами — все. Лиш небо понад нами.

Якщо не допливем до віри в берег —
не дай нам, доле, доброго дельфіна.

Якщо не допливем — то глянем чесно
в зіниці допотопних чорних перлів
і будем гідні лиш співати в хорі
безмовних риб у різнобарвних вберях.

Не дай пізнати так свою вину,
як той, що на сумного птаха схожий,
що п’є коньяк вприкуску з валідолом
і вперто ігнорує сивину.

  1. як він плив! — потужно і прощально.
    Глибинний гул у жилавих руках.

І райдуга в солоному волоссі.

І ми — іще зі страхом в надувних
човнах — пливли до неї, як прочани…

Не дай пізнати нам його вину.

Дай, доле, нам високої води.

34

  • **

слову важкому як жменя землиці
світять ще лиця тліє ще глиця
в чорнім багатті чорного плаття
Ольга-Марія Ольга-Марія
чом ми такими є молодими
вчора твоїми руками блідими
витиснув профіль крику в корі я
випалив тишу твоєю сльозою
Ольга-Марія в пагорби темні
вирвався вересень з палеозою
дикі ж які його крила підземні
чом же я бачу в лісі осіннім
білу сорочку вишиту синім
свіжої глиці синя завія
Ольга-Марія Ольга-Марія

35

***

Я — край дороги. А далі, в гніздів’ї смерек,
вивірка щезла, не втямивши крику німого.
Випаде голос із вуст і затулиться мохом,
і підійду — вже не Ігор, а лиш ім’ярек.

Клятви якої, аби упізнав мене ліс?

Як пролетіти мені понад яром чужиння?

Може, отак — навпростець? — і тікає ожина,

може, навскіс? — і крило, ніби рана, навскіс.

Смеркнуть смереки, і буде це дуже давно:

те, що знайдеш край дороги мене однокрилим
ти — геніально вторинна, як косівський килим,
і простодушно первинна, як хліб і вино,

ти — так задивлена в ліс, що й тобі не назвусь,

лиш забоюся, що ніжна така і множинна…

Буде це дуже давно, і тоді, як ожина,

клятва відбудеться тихим затемненням уст.

36

ЗАПОВІДНИК

чорні вишні — дірочки на сопілці літа
пальці вітру прозорі
вивірки не лякаються мужчин

котрі відчиняють хвіртку лісу

в пеленах жінок сонця і суниці

голос дня могутній і прозорий

як світильник водоспаду
з ледь помітною тріщинкою човна
уночі ж мурахи вписують у Червону книгу
ім’я людини
їм присвічують папороті

кос-аральські верби над Чорною річкою

мамині яблуні під безсонним небом
яке з діркою самотньої зірки
ніби курячий бог
кожна травинка кожен звір кожна злива
розмовляють власного мовою
есперанто тут неможливе

***
Заплющились на ліс великі очі страху,
а в лісі — день як день: сидять опеньки над
горнятами роси, мугикають мурахи
і відьма їжаків стриже, немов ягнят.

Тутешній квіт лихий — це знає кожен змалку,
сюди ручна бджола не прилетить по мед.
Струсивши жовтий лист легенд на сонну мавку,
тут вдосвіта пройшов — чи пролетів — поет.

Це він, як глиця, впав у пісню мурашину,
він — так, що аж роси набрали в рот пеньки,—
з найменшого гриба, з останньої шипшини
читає ліс…

38

ГЛЯДАЧ. МОНОЛОГ ПІСЛЯ ПРЕМ’ЄРИ

Може, я не про те… Та й промовець із мене
невправний: я не звик до трибун, не купую квитків у
партер… А сюди, на галерку, скажу вам, щотижня, як
в пральню, свою душу несу… Але я не про те, не про
те. Я в пустелі канал прокладав, болота я облазив, а
торік повернувсь до Дніпра. Не життя — без Дніпра! Я,
звичайно, не Гамлет. Але, видається, й не Блазень. Як,
питаєте, гра? Як на мене — це зовсім не гра, це — таке,
ніби повз, а затим полетів! Це навала! Це як бігти
босоніж у першій траві за село!.. Це, мов спогад,
болить… Пам’ятаю, як батька ховали,— я заледве
поспів з літака… а якраз зацвіло, і над ямою вишні
цвіли… Розумієте, вишні — над могилою!.. Біле над
чорним… Життя непросте… Чорне з білим зійшлося!..
Жінки шепотіли: «Всевишній»… а синок мій сміявся,
мале ж. Але знов не про те, про Майстрів говорили…
А Майстер — не чин, не посада, він — найтонша
душа… і найгрубші, мабуть, мозолі… Ех, якби
написати! Якби ж то я зміг написати про добро і про
зло… і про вічну правдивість землі. І про те, як боїшся:
а раптом прожив надаремно? І про вишню самотню,
що тисячу років цвіте… І про. той Ельсінор, що біліє в
осінніх деревах… І про довгу дорогу… Пробачте, я знов
не про те.

39

МАЙСТЕР
(з Іваном Ждановим)

Протискуйся в щілини голосів

промінням, у звіриний сміх — зітханням,
допоки дим од твого риштовання
на білі стіни гримом не осів!..

Він мовчки обдивився кожен цвях —

як гуртоправ, утомлено й тривожно.
Злетілись вікна. Золотіло кожне.

Біліли стіни. Верховодив дах.

І він пішов. За ним бездомним псом
побігла річка; каменем, як праща,
ще цілив день — а тьма животворяща
вже розіслала карту хромосом.

Так зір його зуміла заплести

в незриму нить віків, що ми й не знали —
чи справді в цьому зорі виникали
і знов зникали зоряні пласти?..

А там, на схилі днини, вздовж стіни

літали ліхтарі, музики грали,
і звідкись ледве чутно долинало:

…я …задихаюсь …душно …відчини…

Ти небо відчинив. На камінь сів.

Твій подих ворушив ліси й покоси.

І вітер, як шовки зі шворки, зносив
твій білий світ на ножиці кравців.

ГРАВЮРА ЗІ СВІЧЕЮ

Ще слово в хату заліта,
ще молоде й лунке неначе,
та вже не плаче, вже не плаче
висока свічка золота.

Ще буде, слів, і сліз, і дат,

та вже ніколи, вже ніколи…
Ніч — безконечна, ніби коло,
й горбата свічка — наче Дант.

41

НАД ОЗЕРОМ І СТАРОЮ КНИГОЮ

…і знов відчути, як болить
озерам виразка боліт,
словам — багниста мілина,
і сподіватись: завидна

в латаття латаних балад

лапатий вітер залетить,
що пахне міддю литих лат
і ліками — немов латинь,

себе не знати до пуття,

каратись в сутінках сосни…
А слово, й озеро, й життя
збуваються, як віщі сни.

42

ТРИ ПОТОКИ МІСЯЧНОГО СВІТЛА

Юність наша, гостра і густа,
як шипшина, і, немов гніздо,
тепла, незахищена, висока!..

Що в піснях палило нам уста?

Чим хилило наші лиця до
темного стуленого потоку?

Як дощі ми йшли вночі, а, ти

бачив так: «Три місяці зійдуть
над горою — ще цієї ночі».

Двоє нас було, а з темноти,

з глибу, крізь осінню каламуть

третій голос проростав — жіночий.

Світанковий дощ, вологі сни…

На горі, що вже зникала, цвів

Вогник і густішав запах житла.

І спливали з каменя й сосни —

так повільно, нібито з віків —
три потоки місячного світла.

***

У цьому світі, де тебе нема,—
нема й дерев, і зливи, що на плечі
деревам пада,— тільки порожнеча,
яку не поділити між двома.

Вростивши очі в сутінь мовчазну,
читаю, мов у древнім заповіті,
що лиш тоді знайдусь у цьому світі,
коли тобі півзливи одчахну.

44

***

Двоє блукали в деревах. Тверднула тиша, відлита
з чистого сплаву лісу і літа.

Жінка зривала ожини, й ожини тяжіли до жінки,
жевріли темно. Ожинам боліли соки,
мов стужавілим персам, болем високим.

О божевільні ожинні обжинки!..

Плахта розплетених трав. Плаха співучого тіла.
Птахи вчилися ніжності. Крила, як плечі,

тремтіли.

45

* * *

Не світи! — бо на світло твоє
позлітались метелики тиші,
обгорять — і рука розіб’є
скло мовчання і слово напише,

юну тінь, як траву, розгребе
і — пораниться скалкою болю,
без якого назвати тебе
неспроможні ні слово, ні доля.

46

* * *

Свої слова читаю як чужі:
вони, прийшовши з осені без тебе,
покраяли на жовте листя небо,
холодні, як опівночі ножі.

Вологі очі… ні, це тільки дим,—
це палять листя… Враз пороша біла
цю осінь закляла, заговорила!..
Заговорила голосом твоїм.

47

***

Ми стали неписьменними — й оці
квартали й очі плинуть, безгомінні…
Навіщо ж ти читаєш по руці,
як я читаю по ріці й камінні?

Стократ прокляте наше ремесло —
свої видіння волочить на люди.

Ми ще не прочитали, що було.

А те, що є,— нехай і завтра буде,

нехай хоч завтра буде! — попри те,
що вже співпали камінь і долоня —
волосся твого плесо золоте
і місто, й міста сивина солона.

Ріка із наших пальців вислиза…

О, не читай по ній! — хоча б до ранку,
бо пропадем, коли твоя сльоза
впаде в рукав моєї вишиванки.

48

* * *

Я сказав: «Цей затемнений сад
не вродив золотими плодами.
Листопад, лиш один листопад —
перед нами, під нами, над нами…»

Ти сказала: «Тоді, як льоди
відітнуть од землі наші тіні,—
не плоди, а листки, мов сліди,
золотітимуть у безгомінні».

49

НІНІ 111111111 і llllldüMI

** *

Продихають легкі вуста письма
пророчу шпарку в мерзлому сторіччі —
і ти побачиш:
новорічні свічі
запалює двотисячна зима —
їх двадцять і одна,—
а за столи

сідають друзі, піснею обвиті,
усі — живі,
і світ живий,
бо в світі

вони не виживали, а жили.

Затим побачиш:
на моїм плечі
дрімаєш ти під ранок,—
а крізь глицю
вдивляється тривожно в наші лиця
зіниця тридцять першої свічі.

50

РЕПЛІКА В ДИСКУСІЇ

«Ні кочерга ні свічка —

так, під настрій…»

«Ні, кочерга не свічка!» —
й навпаки…

Крізь очамрілі диспути підмайстрів,
немов крізь пальці,

витекли віки.

Тече й оця кровинка несхолола —
не зрозумів… спинити не зумів…

У кожнім загумінку — власна «школа»
і свій — хоч тиражований, а міф.

У самовитім чи в несамовитім —
у кожнім слові гладь і непроглядь…
Якого ж ока треба самовидцям,
щоб азбуку століття розпізнать?

Щоб час не плив крізь пальці…
щоб за нами

раптовий вибух
не підмів столи…
щоб ми

під вогняними небесами,
немов під Берестечком,
не лягли.

ТРЕПЕТА

Здавалося б, утік:

до цього звору

ні крик не доліта, ні суєта.

На темній глиці —
навперейми зору —
палахкотить трепета золота…
і —

спалює розчулення хвилинні:
обвалюється спокій,
мов стіна,

і — як на репетиції Фелліні —
уже не крик, а тиша
розпина.

Тут дихають віки?

Ти їх не знаєш.

Народжений у віці хіросім,
ти лиш його
наосліп заклинаєш
і лиш йому
завдячуєш усім:
це біль його —
вуста твої солоні,
це сіль його —
благання на вустах…

Тремтять слова, як листя на долоні,
а листя гостре, як в долоні цвях,
і вже не листя —
опадають лиця!..

Чому ж мовчать віки?

Чи на добро

їх на цвяхи розщеплює зіниця,
розщеплена, мов атомне ядро?

І доки

катуватиме тебе та
зі всіх століть щонайтемніша мить,
коли й осіння золота трепета
тобі ввічу

52

страшним судом
горить?!

І, виліплене з віку, як із глею,
твоє лице засвітиться
відкіль?!

…Палахкотить трепета.

Поруч з нею
в тоненькій палітурці
тліє біль…

53

СІЧНЕВІ ПЕЛЮСТКИ

Білий цвіт поколінь

на плечі, на щоці, на устах…

Микола Вінграновский

Просто шелест в ламких небесах —
а в летючому січні

він здається знаменним;
спадає не сніг — благодать,
мов не муки жіночі одвічні,
а згуки орфічні
при колисці стоять…—

а дитя задрімало,

неначе

лиш на білій пелюстці записано долю йому,—
і не бачиш пелюстку багряну,
кровину тремтячу
в неминущім диму…—

та настала пора поклоніння:
побратими складають на білу пелюстку дари,
а багряна — кружляє…

З якого її покоління
обірвали вітри?..—

і розходяться друзі веселі,
і на спокій обмінюєш істину недорогу,—
та багряна

горить на снігу,
як на димній шинелі,
і ховається біла

в пелюшці, немов у снігу…

НІЧНА РІКА

Озираєшся, наче на свист,
на кожнісінький спогад і подих.
Металевий важкий падолист
осідає на вимитих сходах.

Ти ступаєш на міст.

Ти прийшов до нічної ріки.

Ти ще віриш у води незмінні,
в добру силу,— й тобі невтямки,
звідки падають тіні.

Обведи себе колом! — за мить
кожен подих і спогад зів’яне,
і ріка заскрипить,
і відхилиться віко туману,
і зведеться над водами панна —
не з далеких століть…

Біла крапля з незримої рани!
Розсипається чорна коса!..

Той же страх? зі словами такими ж? —
«підніміте мені небеса!..»

Чи піднімеш,

одхрестиншись од листя й води?

Дибки — міст у зупиненій піні!..

За рікою кричать поїзди,
а не третії півні.

55

ЗИМА

(За Іваном Ждановим)

Дорога сиплеться з коліс,
з усіх боків линяє ліс,
зима, оточена ріднею,
переверта доверху дном
річки, заковані сріблом,
і празникує: поруч з нею
ми опинились за столом.

Якою силою звело
нас на бенкет цей? Що змогло
обличчя наші розтопити,
з’єднати їх в зимовий лик,
огранити сріблом із рік,
тяжким туманом вгородити
і снігом замести навік?

Біліє, скаженіє кров.

Безсоння підповзає знов.
Мороз підпалює шипшину.

І душі змерзлись, як на гріх,—
тепер одна душа на всіх.

Її, облізлу, в кожушину
закутав пелехатим сніг.

Вона, вже дихаючи на
морозний ладан, крижана,
дзвенить прозорими зубами,
проштовхується в людний рай
і вносить сутінки в трамвай,
і дітлашня сніги ногами
вчиняє — мов на коровай.

Потому ходить кружкома,
лічилку бубонить… Зима
стає до гри, кружля до ранку.

І небо сходить із узвиш,
і відсуває чимскоріш

56

сором’язну свою фіранку,
і кличе янгола: ходи ж!..

А той, в дитячих чобітках,
уже передчуває страх —
зима зурочити зуміла…

Вчись бігати, дитя, кружком,
вчись дихати, душа, сніжком,—
та полуничний запах мила
залиш у неба під крилом.

57

* * *

Кожну днину

попелом
розвіяв
на дніпрових схилах…
а коли

звечоріло,
хтось — чи сніг, чи Київ —
вихопив із вільної золи
клаптик дня недогорілий…

Ти ж ним

гребував —

а тулиш до щоки
так, неначе цим зимовим тижнем
залатав би прорвані віки.

58

ВІДСВІТИ

1

Ти на схили зійшов, як на хори.
Світло сиплеться,
ніби вапно

з давніх ликів,
і йдуть осокори
у століття прозоре — на дно.

Розтлумачив, неначе графіті,
стільки рук!..—

а яка не мине?

Та її зі слів,

що світились у світі,
зрозумів лиш — о полку. Одне.

Інші, кажеш, розбіглись, як челядь…

І не відаєш:
саме вони,

проминущі,
пустелю заселять

і з німої зведуть вишини.

59

2

Тоді, як присягалася: «до смерті…»
крізь ветхі голоси,
крізь небеса

обстріпані, протерті
хтось вивернув часи

и туману наганяє в чесні очі
підбивкою століть,

І пропонує

ложе серед ночі
тобі перестелить,

і обіцяє зваби небувалі —
немов не знав забав…

Омила рани —

тільки не в Каялі
намок її рукав.

60

БЛУДНИЙ СИН

Скам’янівши в самітних літах,
ніби грудка землі у хустині,
він і нині

під ранок

у снах
помиратиме на Україні,

де вітри з невсихаючих пущ
понесуть на верхи супокою
і терновий засніжений кущ
поведуть,

мов коня

за труною.

61

диптих

1

Про що б не йшлося —
зводимо до строф.

А що строфа? —
ляклива, напівдика…

У гвалті поколінь і катастроф
невже вона глуха і без’язика?

У павутинні щирих безголось
невже й вона гойдається, безсила?..

Коли не всіх —
одного хоч когось
як не зігріла —
то хоча б збісила!

62

2

Братове, хто стояв при слові у сторожі,
коли спішили ми — та не до творчих мук —
і, наче цигарки, під ранок іскри божі
гасили об каблук?

В пустелі глас лунав —

а все ж когось діймало:
захиріло б без нас газетне ремесло…
Щасливець був поет, який писав:

«Нас мало»,—

нас, може, й не було?

Чиї ж тоді вуста здмухнули пил із неба?

Які ж такі вузли зв’язали рвании час?!

…Така вже благодать,

що вигадать нас треба,

якщо немає нас.

63

ВААГН — ЛОВЕЦЬ ДРАКОНІВ*

(За Арменом Мартіросяном)

Темні очі в минувшині зимній пливуть,
у старезних човнах обезболених сліз.
Погляд, ніби весло, вікову каламуть
розвертає навспак, розгортає навскіс.

Це весло всепроникне — та як його, як
опустить у здичавілі хащі глибин?

Сестро, погляд зустрічний —

підводний маяк —
прикривається віями очеретин.

Сестро, скільки у зорі твоїм багряниць
дотліває?.. руїни чиїх кам’яниць
осуваються?.. звідки на плесах зіниць
стуманіле латаття невгаданих лиць?

Звідки блудні човни? Чом безлюдні вони?
Сестро, дай мені слів, сестро,

дай мені сил
невід болю підняти із дна давнини,
розгорнуть корогви предковічних вітрил!

Тут ковчег пропливав? А чи був він, чи ні?
Щоби вичерпать час, де знайдемо ковша?..
Але рік найтемніший — і гой в глибині
хоч найтонший промінчик, а все ж полиша.

Обминути поможе отой промінець
хижу пащу потвори — страшний рішенець,
і супроти дракона постане ловець
з очерету, в якому спочине плавець.

Сестро, я допливу! Я в обійми твої
упаду з розповитих небесних верет —
і від сяйва посліпнуть віки-крадії,
як у муках святих спалахне очерет!

* Язичницьке божество давніх вірменів.

64

Вийде з вод огняних, із багряних валів
немовля-богатир, велемудрий дітвак…
На губах твоїх я до цілунку змалів,
але блудні човни розвертаю навспак.

Хвилі болю і втрат, голосінь і прозрінь
вже колишуть дитячу пробуджену тінь,
вже виносять на вистиглу зоряну рінь
сніп вологих засвічених очеретин…

«АВТОПОРТРЕТ» СКУЛЬПТОРА
ІВАНА МЕРДАКА

В запізнілому благополуччі
дерев’яна рука ожива…

Хай не виполе
дикоростучі
безпритульні слова!

Хоч вони й неприглядні
в підніжжях
вертикальних осяянь,—
а все ж

не клади, мов коріння, під ніж їх:
вдосконалиш — уб’єш.

Тільки що захистити їх може,
що затулить цей віщий бур’ян?
Може, лемківська туга?
чи, може,
подоляцький туман?

Це від снів перелітного краю,
від безсоння осідлого…

Це

не від слів,
а від сліз
оживає
дерев’яне лице.

66

голоси

1

Ігореві

Пізня година. Довкіл —
клятви й розкаяння звичні.
Знову лягають, як пил,
на голоси керамічні
ложне смирення столиць
і провінційність амбітна…

Скільки запилених лиць
та прихистила робітня!

Скільки затоптано криз
на виноградниках слави!..

Хто ж дослухається крізь
раблезіанські забави,
як із пітьми долина:

«…батьку, в плачу і надії…»* —
ніби для нього вона,
пізня печаль Соломії,—

хто він, отой чоловік,
що в посейбічнім хмаров’ї
квіткою

кидає

вік

на голоси мармурові?

* «З тобою, батьку, в плачу і надії» — напис на пам’ятнику батькові
Соломії Крушельницької, привезеному видатною співачкою на Поділля
з Італії.

67

2

Галині

Пізня година. Потріскують миті, як дрова.
Ось догорять — і століття спаде на плече.
В долі чужій

запеклася печаль мармурова.

Не накликай на свою —

бо впізна
й потече.

Ти говори,
та не згадуй,

що «позамивались…

і не дощем»

запеклися дощі! —

й «не слова»*.

Що тобі княжі гризоти? Своїх тобі мало?
Що тобі дотик поета? Змахни з рукава.
Так говори:
від життя в цій печалі

не більше,

ніж од мистецтва,—

прадавня це гра,
затяжна…

Не накликай! —
бо не вистиг

від дотику

біль ще.

Півні не піли ще —
тут, за плечима, Княжна.

* Цитується вірш Т. Г. Шевченка.

68

Що заманило? Навіщо тобі заманулось?

Так зав’язалось, що вже не розплутать,—
як дим…

О голоси,

що в сусідніх віках розминулись —

наче складніше

в оцім розминутись,

в однім…

69

* * *
У найпершу ніч,
у ніч оту,

що спустилась овеном із неба,
хто з безсмертних

дальню мерзлоту,
мов пелюшку, нагрівав для тебе?

В безпритульні ночі,
в ночі ці,

що кружляють обома світами,
хто зі смертних

у твоїй руці
заблукав безумними вустами?

Оді шлеш.

У тінь його проклять

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   …   13
База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Інформація Автореферат Анализ Диплом Додаток Доклад Задача Закон Занятие Звіт Инструкция

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий