Українська народна трудова партія (1919-1925)

Крип’якевич, який сам згодом став членом цього гурту. Аж до 1939 р., виступаючи під різними назвами, національна демократія зосереджувала у своїх лавах інтелектуальну еліту краю і завдяки цьому зберігала провідні позиції в політичному житті
Українська народна трудова партія (1919-1925)

Скачати 390.58 Kb.

Сторінка 1/2 Дата конвертації 24.04.2016 Розмір 390.58 Kb.

  1   2

Олександр ЗАЙЦЕВ
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ТРУДОВА ПАРТІЯ (1919-1925)*
Провідною політичною організацією українців Галичини була з моменту свого утворення в 1899 р. Національно-демократична партія. Біля її витоків стояли Іван Франко, Михайло Грушевський, Юліан Романчук, Кость і Євген Левицькі, Володимир Охримович, Євген Олесницький, Володимир Будзиновський. „Це був гурт, що визначався політичною освітою, фаховим знанням у різних ділянках, практичним розумом, відвагою і рішучістю”1, – писав Іван Крип’якевич, який сам згодом став членом цього гурту. Аж до 1939 р., виступаючи під різними назвами, національна демократія зосереджувала у своїх лавах інтелектуальну еліту краю і завдяки цьому зберігала провідні позиції в політичному житті української спільноти.

Найдраматичнішим в історії галицької національної демократії був період 1919-1925 рр., коли вона діяла під назвою „Українська народна трудова партія” (УНТП). Протягом цього часу УНТП пережила карколомні злети і падіння: статус правлячої партії Західної Області УНР, майже повний розгром у перші місяці польської окупації, поступова відбудова, що тривала до 1923 р., згодом розкол і болісні пошуки нових орієнтирів, які завершилися утворенням Українського національно-демократичного об’єднання. Цей період діяльності партії досліджений найменше. В українській радянській історіографії до історії некомуністичних партій Західної України, у т. ч. УНТП, першим на науковому, а не памфлетному рівні звернувся Ю. Сливка2. І хоч у тогочасних умовах політика цієї партії не могла оцінюватись інакше як реакційна, дослідникові вдалося досить об’єктивно показати деякі аспекти її історії, зокрема розходження між партійною організацією в краї і Закордонною групою УНТП, формування „зміновіхівської” радянофільської течії тощо. Період 1923-1925 рр. частково висвітлений у брошурі І. Соляра3. Деякі аспекти історії УНТП у контексті українсько-польських стосунків у Галичині розглянув О. Красівський4.

Мета пропонованої статті – дати короткий нарис історії УНТП, зосередивши увагу на боротьбі політичних течій всередині партії, яка відображала тогочасні ідейні шукання галицької інтелігенції.

28-30 квітня 1919 р. у столиці Західної Області УНР Станіславові відбувся надзвичайний Народний з’їзд Української національно-демократичної партії, який поклав початок новому етапу її історії. З’їзд проходив у розпалі української революції, і це наклало відбиток на його роботу. Загальне полівіння політичних настроїв охопило і УНДП, яка вирішила змінити свою назву на „Українську народну трудову партію”. Нову назву запропонував президент Української Національної Ради ЗОУНР Євген Петрушевич – фактичний лідер партії. Була прийнята програма УНТП, яка істотно відрізнялася від передвоєнної.

Партія виступала за побудову самостійної соборної української держави на всіх етнічних українських землях. Програма передбачала демократичний устрій Української Народної Республіки на основі загального, рівного, безпосереднього і пропорційного виборчого права, дотримання демократичних прав і свобод. Найважливіші програмні зміни були зафіксовані в розділі „Господарські відносини в У.Н.Р.”. Передбачалося „вивласнення земель великої посілости […], усуспільнення здатних до сього галузей промислу, торгівлі, кредиту” з державним забезпеченням minimum existentiae (прожиткового мінімуму) для кожного громадянина5.

Таким чином УНТП прийняла, по суті, помірковану соціалістичну програму. Однак, на відміну від соціалістичних партій Трудова партія прагнула бути виразником не класових, а загальнонаціональних інтересів. Цю позицію висловив на з’їзді голова Народного Комітету (НК) УНТП Кость Левицький: „Не думаємо кидати демагогічними гаслами на користь одної суспільної верстви, бо здоровий державний організм обов’язаний дати охорону і захист для праці і життя усіх суспільних верств, що творять державну суспільність”6.

З’їзд обрав новий тимчасовий НК на чолі з Антоном Горбачевським. До його складу ввійшли також Євген Петрушевич, Степан Витвицький, Теофіль Окуневський, Роман Перфецький та ін. Членами НК стали також двоє наддніпрянців: Микола Богун та Віктор Андрієвський7. Їхня участь у з’їзді була невипадковою. Після Акту злуки УНР і ЗУНР 1919 р. до Народного Комітету звернулися визначні члени наддніпрянських партій соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, хліборобів-демократів, згодом – Української народної партії, заснованої М. Богуном у червні 1919 р., з пропозицією про кооперацію. Обговорювалася перспектива з’єднання всіх цих партій в одну всеукраїнську організацію8. Проте драматичні події наступних місяців – окупація Галичини Польщею, а Наддніпрянщини більшовиками, катастрофа Галицької армії, розрив між урядами УНР та ЗОУНР – перешкодили втіленню цього плану.

УНТП була, як сказано вище, правлячою партією в ЗОУНР, вона мала більшість в Українській Національній Раді та Генеральному секретаріаті, до неї належав диктатор Є. Петрушевич. Однак після окупації Галичини Польщею для партії настали важкі часи. Багато її діячів опинилися в польських в’язницях і таборах, інші разом з Галицькою армією відступили на Велику Україну, а згодом виїхали на еміграцію. Звикнувши до легальної, парламентської роботи, партія виявилась неготовою до боротьби в умовах військової окупації. Тому в перші місяці польської влади діяльність УНТП практично завмерла.

Лише наприкінці 1919 р. у краї та на еміграції почали відновлюватися партійні осередки. В листопаді 1919 р. відбулася нарада львівських членів УНТП, яка вирішила за всяку ціну відбудувати партію. Тимчасовий провід очолив Іван Кивелюк, який був заступником голови УНДП ще з 1913 р., секретаріат – Роман Перфецький9.

У Відні у грудні 1919 р. сформувалася Закордонна група (ЗГ) УНТП, яку очолював спершу Станіслав Дністрянський, а згодом Р. Перфецький (влітку 1920 р. він виїхав на еміграцію)10. Група видавала тижневик „Український прапор”.

Поступово вдалося відновити, точніше, сформувати заново Народний Комітет. Члени довоєнного НК УНДП і тимчасового станіславівського НК через нестачу людей вирішили створити збірний Народний Комітет. Навесні 1921 р. замість І. Кивелюка, який втратив здоров’я внаслідок постійних арештів, НК обрав головою адвоката Володимира Бачинського11. Новий голова партії був прихильником польсько-українського порозуміння, але з огляду на пануючі в Галичині відносини змушений був провадити опозиційну щодо Польщі політику. Головним завданням він вважав „органічну” роботу з метою утвердження національної самосвідомості в усіх верствах українського суспільства аж до соціальних низів. Бачинський любив говорити, що „українці так довго не матимуть своєї держави, поки кожна проститутка у Львові не знатиме, коли народився і коли помер Тарас Шевченко”12.

Зі самого початку головною турботою проводу УНТП було відновлення партійного пресового органу. Всі спроби відновити заборонене окупаційною владою „Діло” не мали успіху. Лише наприкінці 1919 р. вдалося дістати дозвіл на видання щоденної газети. У 1920-1923 рр. замість „Діла” виходили: „Громадська думка” (1 січня – 26 вересня 1920 р.), „Українська думка” (16 жовтня – 13 листопада 1920 р.), „Український вістник” (25 січня – 29 вересня 1921 р.), „Батьківщина” (закрита відразу після появи першого номера 2 жовтня 1921 р.), „Громадський вістник” (18 лютого – 31 серпня 1922 р.), „Свобода” (8 листопада – кінець 1922 р.), „Громадський вістник” (2 січня – 1 квітня 1923 р.). Лише восени 1922 р. на короткий час було відновлено видання „Діла” під власною назвою (1 вересня – 3 листопада 1922 р.). Усі ці газети були неофіційними органами УНТП, але жодній з них польські власті не дали проіснувати навіть року13.

Відновивши пресовий орган, Народний Комітет узявся до відбудови партійної організації. Оскільки партія перебувала на напівлегальному становищі, налагодити зв’язки з місцевими організаціями було дуже важко. З цією метою НК влаштовував різноманітні урочисті заходи, дозволені польською владою, на які з’їжджалися громадські діячі з усіх повітів Галичини: 80-річний ювілей Юліана Романчука, 60-ті роковини смерті Т. Шевченка, свято „Просвіти”, перенесення останків І. Франка до власної гробниці на Личаківському кладовищі. Влітку 1922 р. НК через спеціально створену установу провів всенародну збірку пожертв на користь голодуючих України. Завдяки цим заходам поступово вдалося відновити зв’язки з повітами14.

Особливою турботою УНТП з 1921 р. стала діяльність Українського таємного університету у Львові, існування якого було формою протесту інтелігенції та студентства проти полонізації вищої освіти. Його ректором став Василь Щурат, а секретарем сенату з 1922 р. Іван Крип’якевич (обидва – члени УНТП); чимало діячів партії викладали в університеті. Ця робота дозволила зміцнити вплив партії на студентську молодь.

Політична платформа відновленої партії була оприлюднена в низці публічних заяв. 14 лютого 1920 р. представники українських партій Галичини опублікували спільну заяву, в якій ще раз ствердили, що „змаганням цілого українського народу […] є: від нікого незалежна, самостійна, демократична, суверенна республіка всього українського народу, при чім Східна Галичина, Північна Буковина і Угорська Україна становлять інтегральні частини тої зєдиненої республіки”, і що мирні переговори повинні базуватися „на визнанню зєдиненої, суверенної У.Н.Р. на всіх землях, заселених в більшости українським народом; спільні* територіальні питання належить вирішити шляхом плєбісциту під міжнародною охороною”15.

10 листопада 1920 р. відновлений НК УНТП уперше публічно заявив про своє існування, проголосивши, що єдиним повноважним представником населення Східної Галичини є Українська Національна Рада, а польська влада у Східній Галичині має характер окупаційної і зобов’язана шанувати національні права українців; договір Петлюри з Польщею 22 квітня 1920 р. та попередні умови миру з „совітською” Росією і радянською Україною не мають обов’язкової сили для Східної Галичини16. 19 березня 1921 р. НК ухвалив протест проти Ризького миру17, а 3 серпня 1921 р. протестував проти призову на військову службу державних урядовців-українців і проти загального перепису населення у Східній Галичині18.

В умовах польської окупації Трудова партія не могла скликати повноцінного з’їзду. Замість цього скликалися з’їзди „мужів довір’я” УНТП – партійних активістів, яких персонально запрошував НК. Перший такий з’їзд відбувся 3 червня 1921 р. У своїх резолюціях він підтримав позицію екзильного уряду, закликав до відновлення партійних організацій на повітовому рівні, до проведення повітових партійних конференцій19.

Того ж дня почався перший міжпартійний з’їзд, в якому взяли участь представники Трудової, Радикальної та Християнсько-суспільної партій. З’їзд, провідну роль на якому відігравали члени УНТП – А. Горбачевський (обраний головою з’їзду), В. Бачинський, І. Кивелюк, І. Крип’якевич, Т. Войнаровський, С. Баран та ін. – прийняв „правно-державну заяву”, якою ствердив, що „єдиним повноправним представником українських земель б. Австрії є Укр. Нац. Рада, і тільки вона взглядно її мандатарі мають право репрезентувати сі землі”20. Тру-дова партія посіла чільні позиції в Міжпартійній раді та в Українській Національній Раді.

Хоч УНТП діяла тільки в Галичині, вона виявляла інтерес і до північно-західних українських земель, які також опинилися під польською владою. На міжпартійному з’їзді реферат про Холмщину і Волинь виголосив І. Крип’якевич21. Змалювавши картину дискримінації місцевої української людності, він запропонував низку резолюцій, ухвалених з’їздом: підтримати протести населення Холмщини і Волині проти Ризького миру, закликати Лігу Націй стати на захист холмсько-волинських українців від екстермінаційної польської політики, увійти в порозуміння з політичними організаціями цих земель з метою вироблення спільної тактики у справах, що стосуються всіх українських земель під польською владою.

Другий з’їзд „мужів довір’я” УНТП у січні 1922 р. знову висловив цілковите схвалення політики уряду ЗУНР на міжнародній арені, різко засудив діяльність польської влади в краї, закликав екзильний уряд ужити заходів на міжнародній арені з метою „привернути правовий стан в краї”22.

Однак, не визнаючи польської влади на українських землях, галицькі політики добре розуміли, що власних сил для визволення катастрофічно не вистачає, необхідна допомога ззовні. У той час, як Симон Петлюра та уряд УНР прийшли до союзу з Польщею, в середовищі УНТП та уряду ЗУНР виникли три орієнтації: на Антанту, на російських білогвардійців і на більшовиків.

До березня 1923 р. головною в зовнішній політиці уряду ЗУНР була орієнтація на Антанту. Після того, як уряд УНР за Варшавською угодою 1920 р. відмовився від Західної України на користь Польщі, уряд Є. Петрушевича висунув концепцію відновлення самостійної держави в Галичині. У липні 1920 р. Є. Петрушевич звернувся до Найвищої ради Паризької мирної конференції з пропозицією „заспокоїти також домагання українського населення Західної УНР до його повної державної самостійности”23. Концепція державної самостійності Східної Галичини була схвалена Трудовою, Радикальною та Християнсько-суспільною партіями, які заявили про повну підтримку політики Галицького Уряду.

Проте держави Антанти, особливо Франція, ігнорували прагнення українців до своєї державності, підтримуючи, з одного боку, наміри білогвардійців від-новити „єдину й неподільну” Росію, а з іншого – зміцнення Польщі як бар’єра проти експансії більшовизму. Це спонукало деяких діячів ЗУНР шукати порозуміння з білою російською еміграцією. Орієнтацію на союз із російськими білогвардійцями одним із перших запропонував ще в серпні 1919 р. К. Левицький, який висунув концепцію конфедерації України з небільшовицькою Росією, що мала стати „дійсним і природним заборолом сходу супроти всякого посягання Поляків, Румунів чи когонебудь другого”24. Подібні пропозиції тоді ж висловлював заступник голови української делегації на мирній конференції в Парижі Василь Панейко. У листі до Володимира Сінгалевича він писав: „Серед такого укладу міжнародних відносин і при істнуючому внутрішньому розвитку українського громадянства остається українському народови, а зосібна нам Галичанам, одно раціональне стремління: будувати на спілку з демократичними елементами великоруськими велику російську федерацію, яка єднала-б у собі всі українські землі, в сім числі і Галичину як одну з держав сеї федерації, звязану тіснійшим узлом з рештою українських земель”25. В. Панейко вів переговори з діячами російської білої еміграції, але збройне протистояння української армії з білогвардійцями восени 1919 р. унеможливило угоду.

Однак концепція союзу з небільшовицькою Росією й надалі нуртувала як у середовищі еміграції, так і в краєвих колах УНТП. У серпні 1921 р. „Український вістник” опублікував статтю С. Барана, який, зокрема, писав: „Якщо не хочемо ми і Москалі, щоби недалека будуччина принесла ще одне фяско їхніх і наших зусиль, мусимо найти спільну мову. Треба перевести державну незалежність Київа від Москви і створити з них два осередки спільної еліпси. Певну – хоч ще не зовсім повну анальоґію можна знайти в Бритійській імперії, в її відносинах метрополії до доміній”26.

У 1922 р. В. Панейко видав брошуру в якій сформулював свою концепцію „З’єдинених держав Східної Європи”. Будь-які надії на допомогу держав Антанти у створенні самостійної держави чи в масштабах усієї України, чи тільки Галичини автор уважав марними, рівно ж як і орієнтацію виключно на власні сили. „Виратувати Східну Галичину, визволити її нещасну українську людність […] з-під наїзду, може тільки оружна сила, яка зі сходу насунеться на Варшаву і на Збруч”. Таку силу може виставити тільки державне об’єднання, ядром якого має стати союз Росії й України. „Україна й Московщина, чи їм се мило чи немило, призначені природою жити з собою в звязку близшім, ніж з иншими державами й народами, призначені бути спільниками в одній імперії, призначені здійснити кожда свою самостійність у рамках сеї спілки […] Єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійности української держави в спілці з самостійною державою московською, спілці так побудованій на новітніх засадах національної суверенности, щоб вона могла стати ядром, довкруги якого могли-б угрупуватись всі инші, менші народи і держави Східної Европи й північної Азії – на просторі між Карпатами й східними границями етнографічної Польщі аж до Тихого Океану”27.

Утім у той час для більшості тверезомислячих політиків було зрозуміло, що падіння більшовицького режиму і становлення демократичної Росії у близькому майбутньому нереальні. Тому дедалі сильнішою в УНТП, особливо в її Закордонній групі, ставала орієнтація на більшовиків, які, на відміну від білогвардійців, були реальною силою.

Колишній державний секретар ЗОУНР Льонгин Цегельський ще у травні 1919 р. пропонував погодитися на союз із більшовиками. У січні 1920 р. він писав: „Орієнтація на більшовицьку Росію має безперечно о много глибші корені в українськім народі і о много більше реальних виглядів, ніж орієнтація на Польщу”. Більшовизм, на думку Цегельського, „має певні реальні основи на Україні в настроях і інтересах мас, а бодай їх частини, та думаю, що для всіх Українців повинен він мати одну симпатичну рису, а іменно, що є він орі-єнтацією на Дніпро, а не на Віслу, що несе він демократію, а загрожує поль-ських февдалів, та, що в його перспективах зарисовується з’єдинення всіх ук-раїнських земель в одну, хочби і радянську, але всеж таки українську, всю Україну обіймаючу, республіку”. Автор уважав, що „орієнтація на більшовизм […] містить у собі так можливість самостійної української держави, як і федерацію з совіцькою Росією”28. Незабаром Цегельський за дорученням уряду ЗОУНР виїхав до США і більше не повернувся, але прорадянські симпатії в середовищі віденської еміграції збереглися.

Навесні 1920 р. „Український прапор” у редакційній статті засудив Володимира Винниченка, який тоді пішов на співпрацю з більшовиками. Втім, можливість більшовицького уряду для України не відкидалася, за умови, що він буде справді українським: „Хоч ми не скриваємося з думкою, що у більшовицьку ідеольогію нашого народу не віримо, то все таки стоїмо на становищі, що коли народ виявить її у справді свобідний і недвозначний спосіб – ми підемо за ним. Підемо за ним і за українським урядом. Але ніколи не підемо за урядом російським, не підемо за Раковським і його товаришами, бо для нас вони ні в чім не ріжняться від своїх антагоністів з права, борців за монархістичну єдину-неподільну”29.

Після проголошення „незалежної” Галицької Радянської Республіки „Український прапор” висловив задоволення тим, що більшовицький наступ приведе до звільнення Галичини від польської окупації, а проголошення більшовиками державної самостійності Галичини назвав „здобутком перворядного значіння”. Висловлювалися сподівання на компроміс із більшовиками: „Віримо горячо, що українське дрібне селянство Східної Галичини не занедбає в розумний спосіб вияснити більшевицьким лідерам, що в нашім обопільнім інтересі лежить як найбільше зближення і вирівнання всіх протилежностей, що з природи річей тут виникають”30.

Подібні настрої були поширені і серед діячів УНТП у краї. Адвокат і ветеран УГА Степан Шухевич згадував, що коли Червона армія підходила до Львова, „інтелігенти, навіть такі отверті голови, як д-р Володимир Бачинський, були того хибного погляду, що їм від большевиків не грозить ніяка небезпека, бо, мовляв, вони такі самі революціонери, як большевики, мовляв, ми – військові – не могли на Великій Україні з большевиками розмовитися через брак політичного хисту, а тепер вони, як заводові політики, допровадять до тривалого порозуміння”31. У 1920 р. радянські війська змушені були відступити з Галичини, і знайомство галичан з більшовизмом було відкладене майже на двадцять років.

Прихильники орієнтації на білогвардійців і більшовиків намагалися вплинути на політику уряду ЗУНР. Сам Є. Петрушевич готовий був співпрацювати з будь-якою силою, що могла б допомогти визволити Галичину від поляків. Під час Генуезької конференції 1922 р. Петрушевич звернувся до голови Раднаркому УСРР Християна Раковського за політичною підтримкою і матеріальною допомогою32. Переговори емісарів Є. Петрушевича з радянськими дипломатами у Відні, Празі та Берліні тривали протягом всього 1922 р.33, проте, як вважає О. Павлюк, у відносинах урядів УСРР і РСФРР з урядом ЗУНР „далі обіцянок справа, здається, не йшла”34.

Трудова партія в краї декларувала повну підтримку екзильному урядові, але вже в 1921 р. почали назрівати розходження. На відміну від безкомпромісної позиції віденського „Українського прапора”, львівський „Український вістник” не виключав можливості польсько-українського примирення і навіть союзу, але за умови визнання Польщею права українського народу на самовизначення на всіх його землях: „Сама ідея польсько-українського зближення не є відразлива […] Одначе Український Народ все протестував словно і чинно проти польських посягань на українські землі, і на плятформі погнобення хочби частини української території ніколи до жадного зближення не дійде […] Кооперація, навіть союз між незалежною Польщею і незалежною, обєднаною Україною є не тільки можливий, але й конечний, якщо Польща має вдержатися як незалежна держава, а Україна скорше сконсолідуватися. Бо скоро Україна прийде до сил, чи то як самостійна держава, чи навіть як сфедерована з Московщиною, то хиба ясним є, що вона тоді проти волі всяких Лівицьких упімнеться о свої землі, о свій народ”35.

На відміну від Закордонної групи УНТП і уряду ЗУНР, які порвали будь-які стосунки з екзильним урядом УНР, Трудова партія в краї виступала за порозуміння з наддніпрянською еміграцією на антибільшовицькій платформі. Не поділяло керівництво Народного Комітету і прорадянських тенденцій віденської еміграції. Ці суперечності поступово наростали і згодом призвели до повного розриву.

Не було єдності в лавах УНТП і щодо питання про форму правління у майбутній самостійній державі. Більшість партії стояла на республіканських позиціях, водночас група діячів УНТП в Перемишлі під проводом Володимира Загайкевича, підтримала концепцію „трудової монархії” В’ячеслава Липинського, що знайшло вираз у низці статей у перемишльському „Українському голосі”36.

За інформацією МЗС Польщі, в середині 1921 р. Трудова партія ділилася на такі групи, слабо скоординовані між собою:

1. Закордонна група під проводом Є. Петрушевича у Відні з органом „Український прапор”.

2. Партійна організація в краї, що підтримувала екзильний уряд ЗУНР. (За цією групою ішла більшість інтелігенції та майже все духовенство, однак поступово в ній формувалася опозиція, що виступала за більш „реальну” політику щодо Польщі).

3. Група співробітників „Українського голосу” в Перемишлі, що виявляла монархічні тенденції.

4. Група політичного русофіла В. Панейка37.

Привертає увагу повідомлення про формування опозиції в краї, що виступала за „реальну” політику. Існування подібних настроїв у середовищі галицької інтелігенції та духовенства підтверджується фактом переговорів отця Тита Войнаровського та інших діячів УНТП з польськими урядовими колами навесні та влітку 1921 р.38 Проте і екзильний уряд, і НК УНТП рішуче виступили проти порозуміння з Польщею на платформі автономії українських земель.

Екзильний уряд гостро реагував на будь-які прояви угодовства чи навіть чутки про них. Наприкінці 1921 – на початку 1922 р. у Відні отримали повідомлення, з яких випливало, що частина діячів УНТП схиляється до угоди з поляками. В результаті до Львова були надіслані листи зі звинуваченнями на адресу Ф. Федорціва, Я. Олесницького, С. Барана та деяких інших діячів. Це викликало обурення в Народному Комітеті та взаємний обмін докорами між ним та урядом, який тривав до літа 1922 р.39

Новий спалах розходжень виник у зв’язку з виборчою кампанією до польського парламенту в 1922 р. Спочатку НК УНТП наполягав на участі у виборах, а екзильний уряд – на бойкоті. В. Бачинський вирушив до Відня переконувати диктатора ЗУНР у правильності позиції НК. Невідомо, яких аргументів ужив Є. Петрушевич, але з Відня В. Бачинський повернувся зовсім з іншим настроєм. Адвокат С. Шухевич згадував, як „увійшов д-р Володимир Бачинський по своїм повороті з Відня і в догіднім моменті дуже рішучим голосом сказав, що участь у виборах в якімнебудь вигляді є виключена, що ніякий вибраний послом українець не сміє доїхати до Варшави, що він – себто д-р Бачинський – до цього не допустить”40.

26 серпня Ширший НК одностайно проголосив виборчу абстиненцію і вирішив у порозумінні з усіма українськими партіями заявити рішучий протест проти польських виборів перед державами Антанти. Водночас ШНК виступив проти будь-яких проектів автономії в межах Польщі41. Натомість УНТП підтримала участь українців у виборах на Волині й Холмщині, а один з провідних діячів партії Володимир Целевич виїхав до Луцька з метою організації виборчої агітації42.

Більшість населення Галичини бойкотувала польські вибори43. Однак це не перешкодило урядові оголосити їх результати свідченням стабільності польської влади в краї. Не справдилися й надії на втручання держав Антанти. Тому наприкінці 1922 р. у настроях львівського керівництва Трудової партії настав перелом на користь пошуку компромісу з Польщею.

Новий курс був викладений В. Бачинським на нараді із запрошеними ним представниками освітянської інтелігенції (І. Крип’якевичем, Д. Коренцем та ін.) під час з’їзду Українського педагогічного товариства, який відбувся напри-кінці грудня 1922 р. у Львові. Бачинський заявив, що завдання Української Національної Ради буде полягати в тому, щоб досягти порозуміння з варшав-ським урядом з метою створення modus vivendi. За повідомленням поліційної агентури, частина визначних українців сприйняла ці відомості із задоволенням44.

На початку 1923 р. приховані досі тертя між урядом Петрушевича й українськими політиками в Галичині вийшли на поверхню. У „Громадському Вістнику” з’явилася стаття про взаємини краю і еміграції, в якій, зокрема, говорилося: „Серед емігрантських кіл […] є нахил уважати себе єдиним й неподільним представником українського руху й змагань, тенденція ігнорувати все, що діялось і тепер діється в краю. З цими думками та настроями треба з’ясувати собі ясно й точно, що центром життя нації все таки являється край, серед яких би важких умов не доводилося йому перебувати, що роля еміграції мусить бути згармонізована з працею в краю”45. Неважко було здогадатися, що стаття спрямована проти екзильного уряду ЗУНР.

Поширювалися чутки, що Є. Петрушевич уклав угоду з радянською Росією чи Україною і погодився на приєднання Галичини до радянської України на умовах автономії, а більшовики мали надати підтримку (у тому числі збройну) для визволення краю від Польщі46. Це викликало невдоволення правого крила УНТП. Уряд ЗУНР фактично втратив контроль над Народним Комітетом.

2 березня Закордонна група УНТП надіслала листа до Народного Комітету у Львові, в якому висловлювала тривогу з приводу загрози розколу партії. Автори листа виправдовували політику уряду ЗУНР, зокрема, визнаючи факт переговорів з більшовиками, водночас запевняли, що шукання допомоги у радянських республік відбувалося з дотриманням партійної орієнтації і вірності ідеї державності всіх українських земель. Закордонна група висловила низку рекомендацій крайовому партійному керівництву: якнайшвидше скликати Українську Національну Раду в краї, яка видала б відозву у справі державної приналежності Східної Галичини; вплинути на парламентарну репрезентацію Холмщини, Волині, Підляшшя і Полісся, щоб та поставила вимогу створення з усіх західноукраїнських земель єдиної держави; відновити зв’язок між крайовим керівництвом і урядом ЗУНР47.

Трудова партія фактично поділилася на два табори. На боці Народного Комітету стояла більшість його членів і частина інтелігенції, на боці Є. Петрушевича – переважно молодь і частина старших політиків, яка гуртувалася довкола перемиського „Українського Голосу” та львівського „Слова”48. „Слово” розпочало кампанію проти В. Бачинського і редактора „Громадського вістника” Ф. Федорціва, закидаючи їм угодовство. Під тиском цієї критики 6 березня В. Бачинський зрікся головування в партії49. Обов’язки голови тимчасово були покладені на Т. Войнаровського, а згодом на І. Куровця. Однак політика партійного керівництва залишилася незмінною.

Рішення Ради послів 14 березня 1923 р. про визнання прав Польщі на Східну Галичину стало шоком для українців, багато з яких усе ще вірили запевненням уряду Є. Петрушевича, що великі держави вирішать галицьке питання на їхню користь. Після цього розходження в Трудовій партії ще більше посилились. Суть дилеми, яка постала перед політичними силами Галичини, сформулював на засіданні Закордоннної групи УНТП 16 квітня 1923 р. І. Коссак, котрий щойно повернувся з Москви: „Є два шляхи: 1) реальної політики, т.є. автономії і галицько-володимирської держави, 2) революційної боротьби. Перший шлях має певні плюси, він може дати нам змогу закріпитися на західних землях, але він позбавить нас революційного духа і віддалить нас від ідеї соборности. Супроти того, що в Польщі не може бути правдивого парляментаризму, а лише панованнє солдатески або скрайніх шовіністичних елєментів, так звана лєгальна боротьба не має ніяких виглядів на успіх. При своїй аґресивности Поляки в короткім часі зроблять нас меншістю на власній землі. А нашим кличем було все: „Суверенність і соборність. Шлях до сього безупинна боротьба против Польщі і против всякої реальної політики”. – В консеквенції мусимо зрозуміти, що необхідною є наша кооперація з Україною без огляду на систему, яка там панує”50.

Після гострих дискусій Закордонна група УНТП остаточно прийняла концепцію союзу з радянськими республіками у боротьбі проти Польщі51. На думку її членів, такий союз не загрожував Галичині приєднанням до СРСР, оскільки радянські республіки мали „достоту поважних причин не займати Східньої Галичини”: „її набуток супроти розвиненого в ній націоналізму і надто вкорененого у нас дрібно-буржуазійного світогляду”, а також з огляду на позицію західноєвропейських держав був би небажаний для самих більшовиків52.

Політична лінія ЗГ УНТП була сформульована в резолюціях від 20 квітня 1923 р., надісланих Народному Комітетові у Львові. Закордонна група висловилася „за повним удержанням Української Національної Ради як суверенного знамени нашої державности і за поширенням сеї державної організації на всі західно-українські землі через прибраннє до неї всіх українських послів, пропорціонального числа делєгатів український партій з Волині, Холмщини, Підляша і Полісся та створення в сей спосіб спільного суверенного державного тіла всіх західно-українських земель”53. Пропонувалося також зберегти за кордоном уряд під проводом Є. Петрушевича, а частини УГА переправити з Чехословаччини в радянську Україну. Проте цьому проектові не судилося здійснитись, оскільки національний фронт розпався внаслідок міжпартійних суперечностей, і в самій Трудовій партії настав фактичний розкол.

Більшість крайового керівництва УНТП не поділяла концепції Закордонної групи і все сильніше схилялася до компромісу з польською владою. Посилилась т. зв. течія політичного реалізму, яку представляли Володимир Охримович, Володимир Бачинський, Федь Федорців54. Вона закликала рахуватися з існуючими реаліями й домагатися поступок з боку Польської держави, а не ігнорувати її. На відміну від Є. Петрушевича, крайове керівництво зайняло ан-тирадянську позицію. Редаговане Ф. Федорцівим „Діло” писало в квітні 1923 р.: „Відносно становища московських большевиків до України злочином було би творити собі якінебудь ілюзії […] Надії на „вуйка зі Сходу” являються небезпечною оманою не тільки тому, що вони ослаблювали би нашу енергію в нашій боротьбі з польським походом на українські землі (мовляв – „хтось прийде і змінить ролі”), але й тому, що це був би рахунок понад головами українських народніх мас по тамтой бік Рижської лінії, що ставка на теперішніх володарів Великої України була би ставкою на другого ворога українства”. Згодом газета висловилася ще чіткіше: „Наше відношення […] до совітської влади в Україні є негативне. Бо не є це влада українського народу, тільки влада над українським народом. Є це здебільшого в теорії влада неукраїнського робітництва на Україні, а в суті річи влада червоної Москви”55.

Як найближчу мету української політики під владою Польщі керівна група УНТП висунула гасло територіальної автономії всіх українських земель у межах польської держави56. Автори автономістської програми не мали ілюзій щодо намірів польської влади, яка не виконала навіть закон про куцу воєводську автономію, але вважали, що слід створити платформу легальної діяльності, до якої можна було б залучити „ті елементи, які й віком, і своїм становищем, й психічними предиспозиціями здатні єдино до лєгальної боротьби”57.

Ця лінія перемогла на першому після війни Народному з’їзді УНТП 21 травня 1923 р., який, заявивши протест проти рішення Ради послів, водночас ухвалив перехід на позиції „реальної політики” і висунув гасло територіальної автономії для всіх українських земель у межах Польської держави.

З’їзд ухвалив зміни до організаційного статуту УНТП, який у головних рисах зберігав принципи побудови колишньої УНДП. Найвищою установою Трудової партії проголошувався Народний з’їзд, який обирав голову партії, Ширший і Тісніший Народний Комітет. Ширший НК складався з членів Тіснішого НК, ще 50-ти членів, обраних Народним з’їздом, голів Повітових Народних Комітетів, членів парламентарних установ і редакторів партійних органів. Тісніший НК складався з голови і 40 членів, обраних Народним з’їздом. Він обирав заступників голови, генерального і ресортових (галузевих) секретарів, які разом з головою складали Президію партії, а також Екзекутивний Комітет, до якого входила Президія, 6 секретарів і 5 делегатів Тіснішого НК. Партійними органами на місцях були повітові народні з’їзди і повітові народні комітети, у більших містах – народні організації, що прирівнювалися до повітових58.

До складу Тіснішого НК, обраного З’їздом, увійшли адвокати В. Бачинський, А. Горбачевський, В. Загайкевич, редактор Ф. Федорців, історик І. Крип’якевич, священики Т. Войнаровський, О. Стефанович та ін.59 

У роботі з’їзду взяла участь делегація Української парламентарної репрезентації (УПР) з північно-західних українських земель на чолі з Самійлом Підгірським, а посли Василь Дмитріюк, Борис Козубський і Сергій Хруцький та сенатор Михайло Черкавський стали членами УНТП і були обрані до Тіснішого Народного Комітету60. Таким чином Трудова партія однією з перших спробувала проламати „сокальський кордон” і охопити своїм впливом цілу Західну Україну.

На з’їзді не вдалося обрати голову партії – всі кандидати зрікалися головування. Справа виборів голови була доручена Тіснішому Народному Комітетові, який через тиждень після з’їзду сформував нове керівництво. Володимир Охримович був обраний головою партії, В. Бачинський і А. Говикович – заступниками, Ф. Федорців – секретарем.

В. Охримович був одним із тих, хто створював Національно-демократичну партію ще наприкінці XIX ст. Замолоду радикал і марксист, він пережив складну духовну еволюцію і в зрілому віці навернувся до релігії, хоч і не став клерикалом. І. Кедрин згадував про нього: „Адвокат за фахом, не був типом ані адвоката, ані журналіста, а професора й філософа. Маленький ростом, з гострою сивою борідкою, дуже короткозорий, із грубими склами в окулярах, мав величезне знання і кришталевий характер праведника Господнього”61. Охримович був без політичних амбіцій і прийняв керівну посаду під тиском провідних діячів Трудової партії, які не мали іншого кандидата з таким авторитетом.

Резолюція з’їзду про територіальну автономію була розцінена багатьма членами Трудової партії як зрада ідеалів самостійності і соборності. На конференції ЗГ УНТП 15 червня більшість членів групи висловилася за вихід з партії усіх тих, хто не погоджувався з автономістською платформою, і створення нової партії. Однак, з огляду на розбіжності всередині ЗГ, було вирішено не поспішати з остаточним розривом. У своїх резолюціях група ствердила, що ухвали Народного з’їзду „виявили засадничі ріжниці в лоні партії, які унеможливлюють згідне співділанє в партії людей з основно відмінними програмами, і у виду сього вважає доцільним в інтересі справи звернутися до тих членів української трудової партії, які остали вірними національно-державницькій ідеольоґії, щоби підняли заходи для переведення в орґанізованій формі тої політично-державницької програми, яка досі була політичною метою української трудової партії, і за яку так по геройськи бореся наш нарід”62.

У свою чергу Тісніший НК на своєму засіданні 30 червня ствердив, що дотеперішній галицький уряд з 15 березня 1923 р. перестав існувати, звинуватив Закордонну групу в ламанні партійної дисципліни і перевищенні меж своєї компетенції, внаслідок чого постановив припинити діяльність групи як шкідливу для партії63. З цим рішенням не погодився В. Загайкевич, який склав повноваження члена Народного Комітету і заявив про вихід з партії64. ЗГ УНТП не підкорилася, вимагаючи скликання Ширшого НК або Народного з’їзду.

Автономістський курс керівництва УНТП зазнав повної невдачі. Польські урядові кола, які в 1921 р. самі пропонували порозуміння з українцями на платформі широкої автономії, після рішення Ради послів і чути не хотіли ні про яку автономію. З травня 1923 р. національна політика стала вотчиною національних демократів (ендеків), які розпочали здійснення своєї програми національної асиміляції меншин. За цих умов у середовищі галицької інтелігенції наростало розчарування в політиці Народного Комітету. Рупором опозиції стала газета „Слово” (згодом „Українське слово”). Вже у липні діяв ініціативний комітет т. зв. фронди в УНТП65, а в жовтні опозиція організувалася в Незалежну групу Трудової партії під проводом Филипа Евина, яка з 1 листопада видавала газету „Наш прапор”. 2 листопада Незалежна група в особах отця Олександра Стефановича, Марії Білецької, Степана Біляка й Аркадія Малецького заявила про себе на засіданні Ширшого НК66. Головною вимогою опозиції було скасування резолюції про територіальну автономію: „Мусимо усунути цю колоду, що не тільки станула в поперек нашим змаганням, але і нашій чести принесла прикре упокорення”67.

Партія розкололася на дві ворогуючі фракції: 1) керівну групу, яка підкреслювала необхідність т. зв. органічної роботи й виборення автономії під владою Польщі, обстоювала незалежність крайової політики від закордонних центрів, зокрема, від групи Є. Петрушевича; її рупором була газета „Діло”, 2) Незалежну групу, яка не визнавала рішення Ради послів, відкидала будь-які спроби полагодити українсько-польські взаємини та підпорядковувалася Закордонній групі партії на чолі з Є. Петрушевичем. У літературі, як правило, виділяють ще й третю групу, яка гуртувалася навколо часопису „Заграва”, відкидала радянофільство й гасло автономії і стала провісником націоналістичного руху в Галичині. Однак ця група не була організаційно оформлена. Радше можна говорити про окремих членів партії, які не поділяли поглядів жодної з ворогуючих фракцій і шукали нових шляхів. Згодом вони взяли участь у створенні Української партії національної роботи (УПНР).

Незалежна група стояла на радянофільській платформі, поділяючи погляди Є. Петрушевича і ЗГ УНТП. У „Нашому прапорі” радянофільську концепцію підтримували К. Левицький, М. Творидло, Г. Микитей, священики О. Стефанович і Л. Куницький, якого за прорадянські симпатії називали „червоним прелатом”68.

У розробленому Незалежною групою проекті нової програми УНТП виключалася можливість добровільного визнання навіть тимчасового панування чужої нації на українській землі. У ситуації, що склалася, пропонувалося: „а) реститувати Українську Національну Раду, доповнену представниками досі незаступлених західних земель, б) удержати за кордоном національне представництво з повновластю до ведення політичної акції, а саме: дипльоматичної, пропагандистичної і всякої доцільної акції”. В інших пунктах в основному повторювалися положення програми 1919 р.69 

8 грудня з ініціативи В. Загайкевича представники Незалежної групи УНТП, Радикальної та Християнсько-суспільної партій створили „Верховну раду” у Львові, яка мала стати противагою керівництву Трудової партії. Довідавшись про це, президія НК у складі В. Охримовича, В. Бачинського, А. Говиковича і Ф. Федорціва того ж вечора оголосила про свою відставку. 15 грудня відбулося засідання Тіснішого НК, на якому було обрано нову президію в складі: голова – О. Стефанович, заступник – Ф. Евин, генеральний секретар – М. Струтинський. За інформацією МВС Польщі, нові керівники УНТП були другорядними особами, за спинами яких стояли емісари Є. Петрушевича Олександр Марітчак і В’ячеслав Будзиновський70.

Народний з’їзд Трудової партії 20 квітня 1924 р. офіційно передав провід партії в руки Незалежної групи. У резолюціях з’їзду анульовано т. зв. автономічну резолюцію, висловлено потребу консолідації всіх українських політичних угруповань під польською владою, створення з цією метою політичного центру в особі „Верховної Ради”, стверджено доцільність існування „Представництва Українського Народа за кордоном”71. До складу нового Тіснішого НК було обрано переважно представників колишньої опозиції – С. Біляка, Ф. Евина, В. Загайкевича, Г. Костельника, К. Студинського, Л. Куницького, О. Марітчака, О. Стефановича та ін.72 Більшість старого ТНК утрималась від участі у виборах, не бажаючи брати на себе відповідальність за новий курс73. „Автономісти” (крім колишньої президії НК, до них належали С. Баран, М. Галущинський, І. Крип’якевич та ін.) були переведені з Тіснішого до Ширшого НК.

Як і на попередньому з’їзді, голову Народного Комітету відразу обрати не вдалося – ніхто не хотів брати на себе тягар відповідальності. Лише через три тижні ТНК спромігся сформувати нову президію. Партію очолив колишній голова Державного секретаріату ЗУНР Сидір Голубович, його заступниками стали С. Біляк, Л. Куницький і О. Марітчак, генеральним секретарем – А. Малецький.

Після квітневого з’їзду УНТП розробила „план праці”, в якому було підкреслено, що „партія має всі дані на це, щоби бути заспівуючою партією на всіх землях України. Демократичний принцип повинен побідити і в нинішній Радянській Україні. Тому належить утворити партійні тіла на всіх землях, а вже ж і без того треба спонукати укр. маси в займанщинах до згідного співжиття”. Безкомпромісним був пункт, де накреслено тактику боротьби проти польської політики. Для цього пропонувалось використати Блок національних меншостей, ворожнечу між польськими політичними угрупованнями, розхитування і доведення до руїни фінансової системи, спричинення паніки і недовір’я до ворога74.

Тісніший Народний Комітет вирішив відновити діяльність закордонного представництва. 10 травня 1924 р. надіслано листа до Є. Петрушевича, в якому повідомлялося, що аж до остаточного визначення складу і компетенції закордонного представництва всіма покликаними до цього українськими політичними чинниками Тісніший Народний Комітет уповноважує Президента УНРади „до репрезентування і оборони інтересів та стремлінь українського народу”75.

У 1924-25 рр. УНТП зберігала чільні позиції в суспільному житті Гали-чини. Члени партії контролювали економічні товариства „Дністер”, „Сільський господар”, „Народна торгівля”, Крайовий ревізійний союз (контролював близько 500 кооперативів), Крайовий союз для збуту худоби, Молочарський синдикат, 6 банків, Наукове товариство імені Шевченка, „Просвіту”76. Навіть за оцінками конкурентів Трудової партії з середовища радикалів, за нею стояло близько 70% усієї світської інтелігенції і 80% духовенства, що визнавало себе українцями (тобто без москвофілів)77. Проте керівна роль партії підривалася браком єдності в її лавах. Хоч колишні „автономісти”, які гуртувалися навколо „Діла”, декларували свою лояльність до нового проводу, фактично вони творили окреме політичне угруповання. Водночас члени Трудової партії, які співпрацювали з часописом „Заграва”, вийшли зі складу УНТП і взяли участь у створенні УПНР. Покинули УНТП і члени Української парламентарної репрезентації78.

А тим часом наступ польських націоналістів, підтриманий на урядовому рівні, спонукав український національний табір до консолідації. На початку 1925 р. НК Трудової партії та Українська партія національної роботи майже одночасно виступили з ініціативою створення нової партії, до якої увійшли б обидві фракції УНТП, УПНР і частина Української парламентарної репрезентації. Переговори проходили важко. Є. Петрушевич, застерігав політичні кола, які ще його підтримували, від включення до керівних органів нової партії надто великої кількості „автономістів”. У той же час останні як найвпливовіша в суспільстві група, що тримала у своїх руках більшість господарських і культурних установ, претендували на лідерство79.

Поступово відбувалося зближення позицій. Політика українізації в УСРР викликала симпатію і надії навіть у правих діячів групи „Діла”. Це засвідчила, зокрема, стаття Ф. Федорціва „Національна Україна”, опублікована в „Ділі” 16 січня 1925 р., в якій стверджувалося, що в СРСР українська нація має свою державність, яку не можна ототожнювати з комуністичною партією і яка поступово наповнюється національним змістом80. Ці погляди мало чим відрізнялися від радянофільської платформи лівого крила УНТП.

Останні протиріччя було знято діяльністю консолідаційної комісії, до якої ввійшли представники НК УНТП, групи „Діла” і УПНР. 11 липня 1925 р. відбувся установчий з’їзд Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), який поклав край періодові розброду і хитань в українській національній демократії.

Криза, яку переживала провідна українська партія Галичини в 1919-1925 рр., відображала загальний кризовий стан українського національного руху після поразки боротьби за державність. Для колишньої правлячої партії ЗУНР тягар відповідальності за цю поразку був особливо важким. Болісні пошуки нових орієнтирів у незвичних умовах окупаційного режиму, взаємні звинувачення, боротьба особистих і групових амбіцій призвели до фактичного розпаду УНТП. Під спільною назвою Трудової партії діяли угруповання й окремі політики з дуже різними політичними поглядами: буржуазно-ліберальними й помірковано соціалістичними, республіканськими й монархічними, радянофільськими й антирадянськими, безкомпромісно самостійницькими й автономістськими. Лише в середині 20-х років була досягнута часткова консолідація політичної еліти Галичини в рамках УНДО, яке відродило авторитет української національної демократії й започаткувало новий етап її розвитку.

ДОДАТКИ

  1   2
База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Інформація Автореферат Анализ Диплом Додаток Доклад Задача Закон Занятие Звіт Инструкция

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий