3. ПРИКЛАД РОЗРАХУНКІВ НОРМИ ВИТРАТИ ЧАСУ

Регулювання стосунків фахівець – пацієнт (клієнт). Спілкування з пацієнтом (клієнтом). Ведення медичної документації
Методичні вказівки з дисципліни «Вступ до спеціальності»для студентів спеціальності «Здоров’я людини»

Скачати 318.27 Kb.

Дата конвертації 19.04.2016 Розмір 318.27 Kb.

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

Харківський національний медичний університет

РЕГУЛЮВАННЯ СТОСУНКІВ ФАХІВЕЦЬ – ПАЦІЄНТ (КЛІЄНТ). 

СПІЛКУВАННЯ З ПАЦІЄНТОМ (КЛІЄНТОМ). ВЕДЕННЯ МЕДИЧНОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ
Методичні вказівки з дисципліни «Вступ до спеціальності»для студентів спеціальності «Здоров’я людини»

Затверджено

вченою радою ХНМУ.

Протокол №__ від ______________

Харків

ХНМУ

2016

Регулювання стосунків фахівець – пацієнт (клієнт). Спілкування з пацієнтом (клієнтом). Ведення медичної документації.

Метод. вказ. для студентів спеціальності «Здоров’я людини»/Упорядники :Л.В.Сичова, М. М. Галашко – Харків: ХНМУ, 2016. — 21 с.
Упорядники Сичова Людмила Валеріївна

Галашко Максм Миколайович

Тема: Регулювання стосунків фахівеуь-пацієнт (клієнт). Спілкування з пацієнтом (клієнтом)
Тривалість викладання теми: 1 заняття, 2 академічні години.

Обгрунтування теми. Протягом усієї історії медицини основою відносин між лікарем і хворим було і залишається довіру. Ще недавно все зводилося до того, що хворий довіряв лікаря право приймати рішення. Лікар же «виключно в інтересах хворого» чинив так, як вважав за потрібне. Вважалося, що тримати хворого в невідання гуманніше, ніж залучати його до рішення складних медичних проблем. Згідно побутувала думка, це навіть підвищувало ефективність лікування, позбавляючи хворого від сумнівів і невпевненості. Хворий довіряв лікаря — лікар брав на себе турботу про нього. Традиційно взаємини лікаря і хворого грунтувалися на сліпій вірі, що перешкоджало створенню атмосфери взаєморозуміння; лікар не ділився з хворим своїми сумнівами і приховував від нього неприємну правду, хворий, як правило, був «сам собі на умі». І понині взаємини лікаря і хворого у великій мірі визначають успіх медичної допомоги. 

Мета заняття – озайомити студентів з особливостями спілкування між лікарем та пацієтом.

Конкретні цілі (знати. вміти):

  1. Ознайомлення з особливостями стосунків фахівець-пацієнт.
  2. Розглянути взаємовідносини між лікарем та пацієнтом.
  3. Вивчити дані обстеження.

Навчально-матеріальне забезпчення:

Конспект лекції, підручники та навчальні посібники, нові данні з періодичних видань.

Зміст

Ставлення до пацієнтів (клієнтів).

Міжособистісні стосунки між лікарем та хворим будуються за принципом практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої, ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правильно, їй притаманні сумління і чесність. Довіра є обов’язковим компонентом у діяльності будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах лікаря та хворого є успіхи у лікувальному процесі.

Але щоб завоювати довіру пацієнта, лікарю недостатньо бути просто фахівцем, потрібно вміти розуміти психологічний стан хворого і знаходити відповідний підхід до нього. Одначе це вдається не завжди: в одних випадках, і вони переважають, лікар може завоювати довіру хворого з першого знайомства, а в інших — ніколи. Відомо, що під час перших контактів лікаря з хворим виникає інтерференція знання лікаря і незнання або напівзнання хворого. Тому кожна розмова лікаря з хворим має включати в себе елементи медичної освіти і перш за все відомості про характер захворювання, обґрунтування плану лікування та передбачення його наслідків.

Протягом усієї історії медицини провідною у відносинах між лікарем і хворим була й залишається довіра, яка раніше передбачала повне право лікаря приймати рішення, а тепер орієнтується на творчу співпрацю, де мають місце сумніви щодо результатів лікування й прогнозу, а також правдиві відомості про серйозність самої хвороби. Все це становить сучасний медичний підхід до проблеми взаємовідносин лікаря і хворого.

Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така «відкритість» відносин між лікарем і хворим дає змогу розв’язати найрізноманітніші проблеми — від діагностичного пошуку до найінтимніших питань.
1. Особливості взаємовідносин лікаря і хворого

Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це — частина лікування.

У повсякденній діяльності лікаря часто виникають конфлікти утилітарної етики, яка вчить ураховувати лише наслідки лікарської діяльності, та деонтологічної етики, згідно з якою треба орієнтуватися не на наслідки, а на загальновизнані етичні принципи: чесність, вірність обов’язку, «клятві Гіппократа», дотримуватися прав людини тощо.

Важливою етичною проблемою є співвідношення свободи пацієнта і опіки над ним лікаря. Ця опіка позначається терміном «патерналізм», який може бути справжнім (наприклад, у разі непритомності хворого) або солітарним, коли пацієнт повністю довіряє лікарю і твердо переконаний, що той зробить усе для його видужання. Проте найчастіше зустрічається несолітарний патерналізм, який вимагає від лікаря великого такту для спрямування волі пацієнта на шлях видужання.

Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається із чотирьох головних компонентів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги; г) співчуття.

Підтримка — одна із найважливіших умов правильних взаємин лікаря і хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на себе всю відповідальність за стан здоров’я і настрій хворого. Тут повинні допомагати й сім’я та близькі друзі хворого. Однак головні ресурси приховані у самому хворому, якщо хворий усвідомить: лікар прагне допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за моральну підтримку хворого, тобто активізує роль хворого у лікувальному процесі.

Згода хворого на активну участь у лікувальному процесі провіщає сприятливий результат.

Розуміння хворого з боку лікаря — це підґрунтя, на якому закріплюється довіра, адже хворий переконується, що його скарги зафіксовані у свідомості лікаря і він їх активно осмислює. Невиконання лікарських рекомендацій (і, як наслідок цього — відсутність ефекту від лікування) може бути єдиною ознакою того, що хворий не впевнений у зацікавленості лікаря його конкретним випадком, у бажанні лікаря вникнути в ситуацію і розібратися професійно.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності його тривог. Ідеться не тільки про згоду вислухати людину, головне — продемонструвати, що її слова є вагомими для лікаря: необхідно визнати значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайомитися з умовами життя хворого якомога ґрунтовніше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а не лише як із носієм певної хвороби. Вже сам час, витрачений па з’ясування особистісних обставин життя хворого, засвідчує повагу до нього лікаря. Часто все, що вимагається від лікаря, — це активно проявити зацікавленість. Важливі прості речі, приміром, швидко запам’ятати ім’я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як закріпити довіру до лікаря, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. Постійно переривати розмову з хворим або самому вести у його присутності сторонні розмови — означає продемонструвати неповагу до нього.

Однією з найнебезпечніших і деструктивних звичок лікаря є здатність до принизливих щодо своїх пацієнтів зауважень. Хворий, який випадково почув, як лікар насміхається з нього у колі друзів, мабуть, ніколи цього не забуде і не пробачить. Аналогічна ситуація може виникнути під час збирання анамнезу, коли лікар постійно робить зауваження з приводу неточних висловлювань (формулювань) хворого, супроводжує зауваження відповідною незадоволеною мімікою обличчя, «нервовими» рухами рук.

Співчуття — ключ до співпраці між лікарем та хворим. Необхідно вміти поставити себе на місце хворого, подивитися на світ його очима. Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів іншого на свою духовну сферу. Співчувати — значить відчувати іншого всім своїм єством. Співчуття починається з факту нашої присутності, інколи мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

Лікар повинен терпляче слухати хворого, навіть коли він повторюється, давати можливість обговорювати причини і наслідки хвороби, його майбутнє.

2. Вплив добрих взаємовідносин на лікувальний процес

Налагоджені стосунки лікаря і хворого не тільки цілющі самі по собі, вони посилюють і полегшують вплив інших лікувальних процедур. Наприклад, від цих взаємовідносин часто залежить дисциплінованість хворого, тобто готовність виконувати лікарські рекомендації.

Клінічна практика переконливо довела, що у переважній більшості випадків встановлюються добрі взаємовідносини лікаря і хворого, адже самі хворі прагнуть до плідної співпраці з лікарем. Одначе зустрічаються й такі випадки, коли хворі або свідомо, або підсвідоме не бажають такої співпраці, а лікарю, з огляду на його професійні обов’язки, необхідно все ж таки віднайти «спільну мову» з категоричними хворими.

Перша категорія — це хворі, які не хочуть співпрацювати з лікарем. Впізнати такого хворого, який скептично настроєний стосовно лікарів і медицини в цілому, зовсім не важко, але уникнути його негативної або оборонної реакції значно складніше. Це добре знають студенти-медики і лікарі швидкої медичної допомоги: у перших хворі вбачають себе у ролі «піддослідного кролика», а у других — у ролі «футбольного м’яча», який бажають «відфутболити» до будь-якого лікувального закладу, аби позбавити себе зайвого «головного болю» від їхніх численних скарг і нарікань.

І перші, і другі змушені вислуховувати від хворих такі «крилаті» вислови, як: «Не люблю я ходити до лікарів», «Від ліків — одна шкода», «Я лікарям не вірю».

Друга категорія — це хворі, які мають далекі від лікування цілі. Цих хворих важко розпізнати, адже вони, на відміну від перших, уміють створювати хибне враження про плідну співпрацю; мають цілком пристойний вигляд і нібито повністю довіряють лікарям. Одначе ця категорія хворих, хоч на перших порах і найбільше вихваляє своїх лікарів, постійно робить їм компліменти, частіше за інших вступає в конфліктні ситуації з лікарями. Існує два типи ситуацій, у яких хворі прагнуть до деструктивної взаємодії з лікарем.

Перший тип ситуацій — це випадки, коли хворий своїми словами і вчинками намагається схилити лікаря на свій бік до виступу проти членів своєї сім’ї.

Другий тип ситуацій, у яких можливе зловживання довірою лікаря, — коли хвороба або нездоровий спосіб життя дають хворому певну користь. Іншими словами, хворобливий стан надає йому певну перевагу, і він намагається за будь-яких обставин підтримувати цей стан.

Згадані вище типи деструктивної взаємодії хворого з лікарем характеризується тим, що поведінка хворого мало змінюється з часом, отже, й лікар з часом часто переживає розчарування, відчуваючи власну безпорадність.

Ще один досить рідкісний тип людей, не здатних до плідної співпраці з лікарем, їх можна назвати конфліктними пацієнтами, їм усе не до вподоби: і порядки в лікарні, і харчування, і лікування, І нарешті, самі лікарі. В усьому вони вбачають порушення існуючого законодавства. А тому стають постійними кореспондентами різних відомств та міністерств, у тому числі правоохоронних (міліція, прокуратура, суди тощо). Починаються перевірки, надходять судові позови і т. ін. Усе це призводить до психоемоційної напруги, колосального витрачання часу на перевірки різними авторитетними комісіями тощо. І нарешті, якщо такі процеси затягуються, лікар втрачає спокій, «рівновагу» і навіть репутацію. Хворі ж продовжують «успішно боротися», затягуючи у свої «тенета» все нові й нові «жертви».

Такі хворі переважно не важкі у медичному плані. У більшості з них мають місце функціональні розлади (невроциркуляторна дистонія, дискінезії внутрішніх органів і т. ін.). Такого типу хворих слід відрізняти від тяжкохворих, які покладають на медицину нереалістичні надії і неодмінно відчувають глибоке розчарування, коли стикаються з досить скромними результатами лікування.

Таких хворих часто по-людськи можна зрозуміти і їм поспівчувати. Але й тут виникають подібні проблеми — скарги, нарікання тощо. Вихід для лікаря лише один-єдиний — добросовісно виконувати свої професійні обов’язки, робити все можливе, щоб зменшити страждання хворих. І адміністративні перевірки не будуть приносити неприємностей, коли лікар чітко оформив медичну документацію.

Існує ще категорія хворих, з якими просто важко, їх умовно поділяють на такі типи: наполегливо-вимогливі, нав’язливі та хронічно невдоволені.

Наполегливо вимогливі вміють обґрунтувати свої найабсурдніші вимоги. В’язкі користуються медичною допомогою настільки інтенсивно, що викликають роздратування й досаду. Хронічно невдоволенідоводять лікарів до розпачу своїми повідомленнями про неефективність використаного лікування. Важливо не сплутати наведені вище типи хворих Із зовсім іншими категоріями «важких» хворих, яким дійсно важко встановити діагноз через атиповий перебіг хвороби.

Незважаючи на те що згаданий вище тип хворих зустрічається рідко, сила їхнього впливу на лікаря може бути неадекватною, якщо він не вміє правильно поводити себе з ними. Наполегливі, нав’язливі або вічно невдоволені люди здебільшого викликають негативні емоції не тільки у лікарів, але й у всіх оточуючих.

Розглянуті вище довірливі стосунки з хворими безсумнівно відіграють суттєву роль у лікувально-діагностичному процесі. Одначе у деяких випадках ці стосунки заважають лікарям об’єктивно оцінити ситуацію і правильно зрозуміти події. Через високий ступінь довіри до хворого можна не помітити наркоманію, медикаментозну залежність або той факт, що хворий ще лікується у іншого лікаря і виконує всі його рекомендації, які водночас суперечать вашим. І все ж таки здатність встановлювати і підтримувати довірчі стосунки — часто найголовніша властивість лікаря, яка спонукає людей звертатися до нього по допомогу.

3. Проблема правди у стосунках між лікарем і пацієнтом

Розглянемо ще один аспект сучасних взаємовідносин лікаря і хворого — дізнаватися й говорити правду. Внутрішня цензура, суспільна думка і соціальні табу накладають обмеження на все, що людина хоче повідомити і здатна вислухати в повсякденному житті. Отже, ці умовності дозволяють повідомляти лише часткову правду. Медицина — це сфера, якій дозволено обговорювати найінтимніші секрети хворих, і лікар має право чекати на них відвертої відповіді. Вище було сказано, як внутрішня цензура І соціальні обмеження впливають на можливості лікаря збирати анамнез у хворого. А тому, у свою чергу, буває ще важче сказати самому собі правду про своє самопочуття або про причини хвороби.

Як дізнатися правду від хворого? Довірливі взаємини лікаря з хворим забезпечать такий рівень «відкритості», коли хворий може зізнатися щодо своїх істинних відчуттів та мотивів поведінки. Якщо ж він що-небудь приховує, то лікар зазвичай може це помітити: коли слова не відповідають невербальним сигналам і об’єктивним даним.

Водночас хворі також мають право почути правду від лікаря.

Це одна із складних, болісних тем лікарської етики. Вона розробляється головним чином самими медиками й називається медичною деонтологією.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом національно-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на запитання: чи слід говорити хворому правду про його стан, неминучість трагічного результату і т. ін.

Оскільки у колишньому тоталітарному суспільстві безплатна медицина була найважливішим аргументом на користь соціалізму, то відповідно на таких засадах і формувалася психологія людей: медицина може все, і лікарі зобов’язані докласти всіх зусиль, щоб вилікувати хворого, незважаючи на труднощі, а якщо це необхідно, то й на власні Інтереси.

А тому в суспільстві було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов’язаний усіляко підтримувати надію на видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждання моральні.

Такі самі методологічні підходи до проблеми відвертості лікаря й пацієнта залишились і в перехідний період розвитку нашої держави. І клінічна практика — підтвердження цьому: найбільше скарг у різні інстанції надходить у випадках, коли лікарі надто вже відверті з хворими та з їхніми близькими родичами.

У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобов’язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров’я, в тому числі й про можливість загибелі та час, який, імовірно, ще проживе хворий. Він у цей час може завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім’ю, приготуватися до неминучого, виконавши релігійні обряди, якщо це віруючий, і т. ін.

Автори не віддають переваги тому чи іншому підходу до цього болісного питання медичної етики, але слід зауважити, що говорити правду про істинний стан хворого і його перспективи не варто. Можливо, це навіть гріх, коли про такий великий дар природи, як життя, можна так спокійно говорити. Адже всім відомо, що надія помирає останньою. А сказавши всю правду хворому про його невиліковну хворобу, ви свідомо знищуєте цю надію, а з нею й усі внутрішні резерви самозахисту від хвороби, які ще залишились у хворого. Клінічна практика засвідчує про випадки самовиліковування від тяжких недуг, коли традиційна медицина була безпорадною. І тут вирішальну роль відіграла віра хворого (отримана від самонавіювання або від авторитетного лікаря) у вилікування.

Повне усвідомлення сказаного вище можливе лише тоді, коли сам лікар потрапляє на ліжко хворого. І тут усі знання, практичні навички І беззаперечна логіка поступаються навіть уявній надії, яка жевріє в душі. І він чіпляється, як за соломинку, за будь-яке слово, сказане його колегою. Де поділися та впевненість, «залізна логіка», що були притаманні йому, коли вирішувалася чужа доля? Все кудись поділося, залишився лише інстинкт самозбереження. Ось у такій іпостасі ми інколи виступаємо, забувши головну заповідь: підхід до хворого, якого лікуємо, повинен бути такий самий, як до себе.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: «А чи зміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого захворювання?» І коли отримаєте позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати лікування.

На превеликий жаль, медичні навчальні заклади не давали та й не дають знань із найвизначніших питань медичної етики. Адже відомо, що у такій тонкій сфері людської діяльності, як медицина, можна притягти до відповідальності за певні моральні вчинки лише в тому разі, коли сам звинувачений знає про їхнє існування. А для цього спочатку потрібно спробувати його навчити, що дозволяється говорити у присутності хворого, а що ні. Тут, можливо, справа навіть не у знаннях, а в людяності й порядності. Ось два приклади. Заходить у палату тяжкохворого лікаря професор із супроводом — лікарів-ординаторів, завідувача відділення, студентів. Формально запитавши про самопочуття хворого, він у присутності колег вдасться до розгляду питань щодо віддаленого прогнозу захворювання, можливих ускладнень тощо. Уявіть собі, який душевний біль такими, з дозволу сказати, умовиводами наносить він своєму колезі? І чи має вже тут якесь значення його професійна підготовленість, коли елементарна професійна культура відсутня? Чи можуть йому стати у пригоді знання з медичної етики? Напевно, ні. Інший (протилежний) випадок: під час вечірньої зміни у цю саму палату заходить молодша медична сестра (санітарка), проста сільська жінка, і вже з порога разом з радісним привітанням наголошено заявляє, що хворий сьогодні виглядає значно краще, ніж учора. І хворому після таких слів дійсно стає краще. Ось де внутрішня культура, ось де еліксир здоров’я! І не потрібні їй знання з етики, бо в неї природний, воістину Божий, дар — уміння творити людям добро.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на краще — одне із найважчих і найважливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину правди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й запитання хворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть почути. Й дають у малих дозах, хоча в деяких західних країнах намагаються з часом повідомити хворим усю правду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говорити правду вважається звичним для хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для лікаря — це сказати правду самому собі, тобто зізнатись у своїх недоліках і визначити свої можливості. Уміння встановлювати межі можливого й ефективно розподіляти свої сили дуже важливе для лікаря.

У клінічній медицині дедалі частіше зустрічаються ситуації, коли переконання лікаря і хворого не збігаються. Непримиримі суперечності виникають, наприклад, коли лікар відмовляється призначити лікування, котрого вимагає хворий, або коли хворий категорично відмовляється виконувати рекомендації лікаря. Лікар має повне право не призначати потенційно загрозливого лікувального методу, не виконати прохання призначити наркотики, припинити на прохання хворого обстеження навіть до встановлення клінічного діагнозу, Лікарі давно навчились уживатися з хворими, зважати на їхні поради. Тепер вчаться працювати з хворими, які не просто висловлюють прохання, але й видають накази. Якщо є вибір, то повинен обирати хворий, але часом лікар змушений категорично сказати «ні».
Тема: Ведення медичної документації. Реабілітаційна карта хворого
Тривалість викладання теми: 1 заняття, 2 академічні години.

Обгрунтування теми. Медична документація — система обліково-звітних документів, призначених для записування та аналізу даних, що характеризують стан здоров’я окремих осіб і різних груп населення, обсяг, зміст і якість медичної допомоги, а також діяльність лікувально-профілактичних закладів.

В Україні триває вдосконалення медичної документації для оперативного планування й контролю, практикується переклад їх на електронні носії, здійснюються спроби формалізації всієї карти стаціонарного хворого. Нині ця документація в стадії експериментальної перевірки. Чимало медичних документів становлять інтерес для наукових досліджень, мають юридичне значення, слугують матеріалом для педагогічної роботи.

Таким чином, медична документація має важливе державне, а також наукове й практичне значення. Основна документація стаціонару підлягає тривалому зберіганню.

Мета заняття – ознайомити студентів з медичною документацією, навчити складати реабілітаційні карти.

Конкретні цілі (знати. вміти):

1. Ознайомити з медичною документацією.

2. Ознайомити з реабілітаційною картою хворого.

3. Розглянути приклад розрахунків.

Навчально-матеріальне забезпчення:

Конспект лекції, підручники та навчальні посібники, нові данні з періодичних видань.

Зміст

Медична документація складається з двох основних групп

1) документація первинного обліку;

2) звітні документи.

Кожному обліковому і звітному документу призначають порядковий номер. Нові форми документів первинної облікової документації лікувально-профілактичних закладів єдині для всієї країни, і їх запроваджують лише після затвердження МОЗ України.

Документація первинного медичного обліку підрозділяється на: оперативно-технологічну, облікову, що її призначають для контролю своєчасного і повного спостерігання за хворими і зв’язку в одному або між різними лікувальними закладами; облікову документацію, що характеризує обсяг роботи, виконаної лікарем і медичною сестрою, всім закладом або окремим підрозділом.

Медичну документацію використовують переважно всередині служби охорони здоров’я, але є низка документів, що їх застосовують поза службою охорони здоров’я. Це «Лікарське посвідчення про смерть», «Фельдшерська довідка про смерть», «Свідчення про смерть у перинатальний період», «Довідка про народження», що є підставою для реєстрації в органах ЗАГСу випадків народження й смерті.
Особливості ведення медичної документації

Лікування — справа добровільна, але нерідкі випадки, коли за таке свавілля доводиться відповідати за всією суворістю закону. Останнім часом медичні заклади нашої країни все частіше звертаються до юристів за розробкою договорів про надання медичних послуг, де чітко прописані права та обов’язки пацієнтів і лікарів, а також поведінка медичних працівників у форс-мажорних обставинах.

Особливості ведення медичної документації подібного роду полягають в тому, що немає чітко закріпленої законодавством форми письмової згоди на медичне втручання (діагностику, профілактику, лікування) або відмови від послуг медустанови. Кожна ситуація — суто індивідуальна і тільки досвідчений юрист за медичними справах зможе грамотно оформити взаємини лікаря-пацієнта.
1. Приклад запису консультації лікаря ЛФК в історії хвороби:
Дата.

Консультація лікаря ЛФК.

Враховуючи суб’єктивні (…), об’єктивні (…) дані, дані додаткових методів обстеження (…), хворому показана ЛФК по режиму (…), форми ЛФК: (…), метод занять (…), місце занять (…). Конкретні рекомендації відносно методики ЛФК дано інструктору (прізвище, ініціали), який буде займатися з хворим.

Підпис.

Основна документація кабінету лікувальної фізкультури.

1.  Журнал обліку хворих, що займаються лікувальною гімнастикою.

2.  Картотека з заповненими картами пацієнтів, що лікуються в кабінеті ЛФК (форма № 42).

3.  Зошит для обліку процедур і охвату хворих ранковою гігієнічною гімнастикою.

4.  План роботи на рік.

5.  Річний звіт: цифрові дані і пояснююча записка.

6.  Розподіл відділів між інструкторами.

7.  Графік роботи інструкторів в кабінеті лікувальної фізкультури і в відділах.

8.  Розклад групових занять лікувальною фізкультурою в кабінеті ЛФК.

9.  Папка з приказами, інструкціями та ін.

10. Папка з методичними матеріалами (комплексами, пам’ятками та ін.)

Крім цього до документації кабінету ЛФК відносять також записи лікаря та інструктора в історіях хвороби.

2. ЗАПОВНЕННЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ КАРТИ ХВОРОГО.

Реабілітаційна карта хворого:

П.І. П._____________________________________

(Паспортні дані)

 Дата і час надходження в клініку:

 Стать:

 Вік:

 Професія, місце роботи:

 Місце проживання:

 Діагноз: _______________

(Дані суб’єктивного обстеження)

 Скарги :__________ основні, супутні (на даний час). (Кожна скарга повинна бути описана самим докладним чином).

Анамнез захворювання: ____________________________

 Анамнез життя: __________________________________

(Дані об’єктивного дослідження)

 Справжній стан хворого (об’єктивні дані): ______________

 ____________________ (Докладний опис по органах і системах)

(Фізична реабілітація)

 Етап реабілітації: _______________________________

 Руховий режим: _________________________________

 Засоби і методи реабілітації: ___________ (застосовувані на даному етапі відповідно до рухового режиму) ЛФК, масаж, фізіотерапія, трудотерапія, музикотерапія, фітотерапія, мануальний вплив, медикаментозна корекція і та.ін.

 Форми і зміст методу: _____________________________

 _________________ (ЛФК, масажу, фізіотерапії, механотерапії і та ін.).

для масажу — лікувальний, гігієнічний, сегментарно-рефлекторний і та.ні;

 для ФЗТ — Гальванізація, електрофорез, УВЧ, СВЧ, дарсонвалізація, ДДТ, СМТ, амплипульстерапія і та ні.

Приблизний режим дня хворих

 7.00 — Підйом

 7.30-8.00 — Ранковий туалет хворих (санітарно-гігієнічні процедури)

 8.00 — УГГ (1 — клініко-фізіологічне обгрунтування застосування УГГ, 2 — приблизний комплекс вправ. Тут необхідно розписати вправи, функціональний контроль адекватності навантаження);

 8.30 — Прийом ліків

 8.30-9.00 — Сніданок

 9.00-10.00 — Лікарський обхід (реабілітолог спільно лікуючим лікарем)

 10.30 — Лікувальний масаж (1 — клініко-фізіологічне обгрунтування застосування масажу на даний момент, 2 — описати вид масажу і його методику, щодня або через день, а також поєднання даного виду масажу з іншими методами реабілітації)

 11.30 — Лікувальна гімнастика (1 — клініко-фізіологічне обгрунтування застосування ЛГ в на даний момент, 2 — приблизний комплекс вправ, розписати зміст ЛГ, функціональний контроль адекватності навантаження)

 12.10 — Фізіотерапія (1 — клініко-фізіологічне обгрунтування застосування ФЗТв даний момент, 2 — приблизний комплекс вправ, розписати зміст ЛГ, функціональний контроль адекватності методу ФЗТ)

 13.00-13.30 — Прийом ліків

 13.30-14.30 — Обід

 14.30-16.30 — Післяобідній відпочинок

 17.00-19.00 — Відвідування хворих родичами.

 17.30 — Дозована ходьба, теренкур (Т) і т.д. (1 — клініко-фізіологічне обгрунтування застосування ДХ або Т на даний момент, 2 — розписати зміст ДХ або Т, функціональний контроль адекватності навантаження)

 18.30 — аеротерапія, музикотерапія або фітотерапія (те саме)

 19.00-19.30 Прийом ліків

 19.30-20.00 — Вечеря

 20.00-21.30 — Вільний час (інтелектуальні ігри, аутотренінг і т.д.)

 21.30-22.00 Вечірній туалет

 22.00-7.00 — Сон.

 Вихід реабілітації та оцінка ступеня відновлення хворого на даному етапі: ____________________________ (функціональні показники, загальний стан хворого та ін.)

 Рекомендації: ___________________________________ (перевести на наступний етап, внести зміни і продовжити поточний етап реабілітації, виписати, дати комплекс ФР хворому для самостійних занять на дому і та ін.).

 3.Дані об’єктивного дослідження, які висвітлюються у міру отримання відомостей при вивченні органів і систем хворого за допомогою огляду, пальпації, перкусії, аускультації (фізикальних методів дослідження).

 4.Дані додаткового дослідження (відносяться до об’єктивного дослідження):

 а) клінічні і біохімічні дослідження крові, сечі, інших щільних і рідких середовищ організму (слина, лімфа, ексудат і та ін.);

 б) функціональні дослідження;

 в) інші діагностичні дослідження, засновані на застосуванні складних діагностичних приладів, апаратів і цілих систем (ендоскопічних, ренгенологічних, комп’ютерної техніки та ін.).

3. ПРИКЛАД РОЗРАХУНКІВ НОРМИ ВИТРАТИ ЧАСУ

на виконання різних видів діяльності лікарем та медичною сестрою (інструктором) з лікувальної фізкультури (час на одне відвідування і кількість умовних одиниць на 1 процедуру

дорослим і дітям)

№ Найменування Час (хвилини) Кількість умовних одиниць         1. Лікарсько-консультативний прийом: (обстеження, консультації, складання призначень, рекомендацій)  

 

20

  2. Лікарсько-педагогічне спостереження на заняттях 60   3. Процедури лікувальної гімнастики     3.1. Для терапевтичних хворих:       при гострому захворюванні чи загостренні хронічного захворювання та ліжковому режимі  

15

 

1,5

  в період одужання або при хронічному перебігу захворювання:       при індивідуальному методі занять 25 2,5   при груповому методі занять 35 3,5 3.2 Для хворих після хірургічних операцій:       при індивідуальному методі занять 15 1,5   при груповому методі занять 20 2,0 3.3 Для ортопедично – травматологічних хворих:       — в період іммобілізації:       при індивідуальному методі занять 15 1,5   при груповому методі занять 25 2,5   при травмах та після операцій хребта і тазу 30 3,0   — після іммобілізації:       при індивідуальному методі занять 25 2,5   при груповому методі занять 35 3,5   — при травмах і після операцій хребта:       при індивідуальному методі занять 35 3,5   при груповому методі занять 45 4,5   — при травмах хребта з ураженням спинного мозку 60 6,0 3.4 Для неврологічних і нейрохірургічних хворих:       при індивідуальному методі занять 30 3,0   при груповому методі занять 45 4,5 3.5 Для вагітних і породіль в пологових будинках і жіночих консультаціях та гінекологічних хворих:       при індивідуальному методі занять 15 1,5   при груповому методі занять 30 3,0 3.6 Для дітей шкільного віку:       при індивідуальному методі занять 30 3,0   при груповому методі занять 45 4,5 3.7 Для дітей дошкільного віку:       при індивідуальному методі занять 25 2,5   при груповому методі занять 30 3,0 4. Процедури механотерапії (на одну область, один суглоб), заняття на тренажерах  

15

 

1,5

5. Лікувальна гімнастика в воді, лікувальне плавання:       при індивідуальному методі занять 30 3,0   при груповому методі занять 45 4,5

Примітка:

За одну умовну одиницю прийнято час проведення процедур лікувальної фізкультури протягом 10 хвилин. В розрахункових нормах враховано час, необхідний для підготовчої роботи та безпосереднього проведення процедур лікувальної фізкультури. Час переходу (переїзду) для виконання процедур поза кабінетом лікувально-профілактичної установи враховується в умовних одиницях за фактичними витратами часу.

Запитання для контролю знань:

  1. Перелічте медичну документацію, яка повина бути у кабінеті ЛФК.
  2. Які особливості ведення медичної документації фахівців з фізичної реабілітації.
  3. Скласти приблизний розпорядок дня хворого у стаціонарі.

Література:

1 .Кукса В.О. Сутність фізичної реабілітації // Теорія і методика фізично­го виховання і спорту. — 2001. — № 1.

2. Мухін В.М. Фізична реабілітація: Підручник для студентів вищих навча­льних закладів фізичного виховання і спорту. — К.: Олімпійська літера­тура, 2000.

3. Основні поняття і терміни оздоровчої фізичної культури та реабілітації / О.Д. Дубогай, А.М. Ткачук, С.Д. Костікова, А.О. Єфімов. —Луцьк: Над-стир’я, 1998.

4. Савчєнко В., Клапчук В. Фізична реабілітація: питання підготовки фа­хівців в вищих навчальних закладах освіти та їх правового статусу в Україні // Спортивний вісник Придніпров’я, 2003. — № 3-4.

5. Физическая реабилитация: Учебн. / Под общ. ред. С.Н. Попова. — Ростов н/Д.: Феникс, 1999.

6. https://uk.wikipedia.org

7. “Теория и методика физического воспитания”/ Под. ред. Ашмарина Б.А. — М., 1990.

8. Вайцеховский С.М. Книга тренера М., «Физкультура и спорт», 1971.

Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді засобами фізичної культури. —Київ, 1993.

9. Гогін О.В. Легка атлетика: Курс лекцій / Харківський державний пед.агогічний університет ім. Г.С. Сковороди . — Харків: “ОВС”, 2001. — 112 с.

10. Закон України «Про фізичну культуру і спорт».

11. Зациорский В.М., Физические качества, М: Физкультура и спорт, 1965 г.

12. Зимкин И.В. Физиологическая характеристика силы, быстроты и выносливости. Ф. И С., 1956 г.

13. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры. — М.: Физкультура и спорт, 1991. — 181с.

14. Теория и методика физического воспитания. Учебник для высших учебных заведений физического воспитания и спорта. Под ред. Круцевич Т.Ю. Олимпийская литература, Том 1- К.: 2003. — 423с.

15. Типова програма навчальної дисципліни для студентів вищих медичних навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, Київ-2009.

Навчальне видання

Харківський національний медичний університет

РЕГУЛЮВАННЯ СТОСУНКІВ ФАХІВЕЦЬ – ПАЦІЄНТ

(КЛІЄНТ). 

СПІЛКУВАННЯ З ПАЦІЄНТОМ (КЛІЄНТОМ). ВЕДЕННЯ МЕДИЧНОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ
Методичні вказівки з дисципліни «Вступ до спеціальності» для студентів спеціальності «Здоров’я людини»

Упорядники Сичова Людмила Валеріївна

Галашко Максим Миколайович

Відповідальний за випуск : Істомін А.Г.

Редактор_____________

Комп’ютерна верстка_____________

План 201__,поз.___.

Підп. до друку._______Формат А5. Папір друк. Ризографія.

Умов. друк. арк.___. Обл.-вид. арк.___.Тираж 300 экз. Зам. №___.

__________________________________________________________________

пр. Леніна, м. Харків, 4, ХНМУ, 61022

Редакціонно-видавницький відділ

База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Інформація Автореферат Анализ Диплом Додаток Доклад Задача Закон Занятие Звіт Инструкция

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий