ЛЕКЦІЯ 5. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ДЕРЖАВ

Самоврядування – відносно незалежна діяльність будь-якої громадської організації на основі правил (статуту, норм), прийнятих її членами, спільного ведення ними спільних справ, у тому числі на основі власного бюджету
Лекція адміністративно-територіальний поділ держав

Скачати 105.71 Kb.

Дата конвертації 15.04.2016 Розмір 105.71 Kb.

ЛЕКЦІЯ 5. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ДЕРЖАВ

План:

  1. Адміністративно-територіальний поділ (АТП) і місцеве самоврядування.
  2. Типи систем місцевого самоврядування.
  3. Реформи АТП: передумови та наслідки.
  4. Столиці держав, їх функції і класифікації.
  5. Геопросторовий каркас території країни.
  1. Адміністративно-територіальний поділ (АТП) і місцеве

самоврядування

Державний устрій країни тісно пов’язаний з її АТП, тому що як територіальні органи державної влади та управління, так і органи місцевого самоврядування (якщо вони існують) діють у межах визначених територіальних одиниць.

Самоврядування – відносно незалежна діяльність будь-якої громадської організації на основі правил (статуту, норм), прийнятих її членами, спільного ведення ними спільних справ, у тому числі на основі власного бюджету.

Місцеве самоврядування – зв’язуюча ланка між громадянським суспільством та державою. Воно не обов’язково створюється на всіх рівнях: на деяких з них функціонують тільки державні органи. Місцеве самоврядування не є територіальним підрозділом держави.

На відміну від місцевого самоврядування, територіальні органи державної влади підпорядковуються відповідним органам адміністративно-територіальної одиниці більш високого рангу або центральним інститутам (міністерствам та ін.); ними керують призначені чиновники, а не представники населення.

АТП має виконувати наступні функції:

  • забезпечення контролю центральної влади над місцями: передача інформації «знизу вгору» і наказів «згори вниз»; доступність місць із загальнодержавного центру та регіональних центрів; протидія сепаратистським регіональним силам; легкість мобілізації сил і засобів під час війни, надзвичайних ситуацій тощо;
  • забезпечення збору податків;
  • розміщення органів влади і державного управління, яке відповідає найкращому виконанню їх функцій;
  • забезпечення державного регулювання різних сфер життя суспільства;
  • стимулювання освоєння нових районів;
  • територіальна організація державних служб – санітарної, поштової, пожежної, міліції тощо.
  • організація діяльності муніципального господарства;
  • формування основи демократичного місцевого самоврядування;
  • забезпечення представництва місць в центральних законодавчих і представницьких органах (одиниці АТП служать основою для розподілу виборчих округів).

  1. Типи систем місцевого самоврядування

Р. Беннет виділив 3 типи систем місцевого самоврядування за особливостями розподілу повноважень між державою і органами місцевого самоврядування.

1). Дуалістична – така система, при якій функції розподілені “по вертикалі”, тобто держава та органи місцевого самоврядування мають свої виключні сфери компетенції, і держава прямо не втручається в рішення місцевих справ.

Дуалістична система майже в «чистому вигляді» представлена в Англії та країнах, що були її колоніями. Місцеві органи влади незалежні від центральних у межах своїх дуже широких компетенцій. З часів Британської імперії політична еліта традиційно займалася загальнонаціональними проблемами – «високою» політикою, залишаючи «нудні» і «неприємні» в епоху індустріалізації та урбанізації проблеми землекористування, житла, водопостачання, транспорту тощо «низькій» місцевій політиці.

У Великобританії і США діє принцип «позитивного регулювання» ­ «дозволено все, що не заборонено». Виключно у компетенції місцевого самоврядування перебувають питання:

  • регулювання землекористування (планіровка території);
  • планування у сфері містобудування;
  • освіта;
  • забезпечення населення комунальними послугами;
  • контрольні функції: санітарні, дорожній рух, пожежна та екологічна безпека.

2). Горизонтальна – система, при якій держава в особі її представників або територіальних підрозділів центральних відомств займається місцевими справами поряд з органами самоврядування, а нерідко й напряму контролює їх.

Горизонтальна система спочатку сформувалась у Франції під впливом Великої Французької революції і потім реформ Наполеона. Тривалий час адміністративні функції виконували територіальні підрозділи державної адміністрації – префекти здійснювали нагляд за законодавчою, фінансовою та ін. діяльністю місцевих представницьких органів. Особливу роль і престиж набула посада мера.

Горизонтальна система місцевого самоврядування набула поширення також в Італії, Бельгії, Нідерландах, Словенії, Хорватії. Її принципи використані також в Іспанії, Португалії, Туреччині.

3). Змішана – система, яка в різних пропорціях сполучає елементи перших двох і, у свою чергу, включає багато підтипів. Змішані системи сформувались у Скандинавських країнах, а також у федеративних державах – Німеччині, Австрії, Швейцарії. Елементи змішаних систем існують в окремих частинах Іспанії і Бельгії. В сучасній Німеччині місцеве самоврядування входить у компетенцію земель.

  1. Реформи АТП: передумови та наслідки

Системи АТП і місцевого самоврядування відзначаються ще більшим консерватизмом, ніж інші елементи державного устрою. АТП має бути стійким, оскільки його ломка може призвести до негативних явищ для населення і господарства. Разом з тим відносна незмінність АТП неминуче вступає у протиріччя з прогресом у технологіях, економіці, соціальній структурі та ідентичності людей.

Наростання суперечностей між стабільністю АТП і розвитком суспільства породжується 4-ма групами проблем:

  1. Урбанізацією і еволюцією вузлових економічних районів. Вже на першому етапі урбанізації – точковому зростанні міст – відтік населення з сільської місцевості і її обезлюднення призвели до швидкого зростання числа дрібних комун;
  2. Технологічним прогресом і структурними змінами в економіці.
  3. Змінами в ідентичності (самосвідомості) і потребах людей, їх відношенні до участі в управлінні муніципальними справами.
  4. Переглядом комплексу відносин між людиною і місцевою адміністрацією.

Правам особистості все більше надається пріоритет у порівнянні з інтересами територіальної громади.

Таким чином, суть проблеми адаптації АТП до соціальних змін полягає в тому, що простір діяльності людей в ході швидкого технологічного прогресу безперервно змінюється.

У більшості європейських країн в основному зберігається АТП, що склався в результаті хвилі реформ кінця 1970-х – початку 1980-х рр. Головні напрямки цих реформ:

  • наближення АТП до кордонів функціональних міських районів;
  • укрупнення територіальних осередків – низових адміністративних одиниць;
  • укрупнення одиниць основного поділу (першого порядку) – створення адміністративних регіонів.

Реформи АТП, як правило, пов’язані зі зміною механізму міжрайонного перерозподілу податкових коштів. Необхідність перерозподілу податкових надходжень ставить важливу в теоретичному та практичному відношеннях проблему територіальної справедливості. Її можна розглядати як рівний доступ громадян у будь-яких територіальних осередках до послуг та інших благ у співвідношенні з потребами. Хоча найбільш справедливим можна вважати підхід, що забезпечує вирівнювання бюджетів регіонів в залежності від зусиль, які потрібні для отримання однакового економічного результату в різних умовах. При вирівнюванні диспропорцій в умовах самоврядування необхідно передбачити компенсацію деяким регіонам за їх вузьку спеціалізацію на будь-якій галузі.

Реформа АТП – складний процес, який часто є пріоритетним в політичному житті. Частково це викликано політичною зацікавленістю в стабільності АТП, який виступає основою мережі виборчих дільниць.

  1. Столиці держав, їх функції і класифікації

Ключову роль у системі АТП будь-якої держави відіграє столичний регіон. У федеративній дер­жаві він об’єднує політичне життя самоврядних територій, в унітарній державі на нього зорієнтовані всі адміністративно-уп­равлінські зв’язки адміністративно-політичних одиниць держави.

Столиця — це головне місто держави, адміністративно-політичний центр країни. Тут розташовані вищі органи держав­ної влади і державного управління, державних, судових, стра­тегічних військових та інших установ. Здебільшого столиця або весь столичний регіон є основним економічним осередком країни. Столиця має широкі міжнародні зв’язки, це місце пере­бування дипломатичних представництв іноземних держав, а ча­сом і впливових міжнародних організацій, офісів ТНК та банків. Саме тому держава намагаєть­ся зосередити в столичному місті найкращий набір видів і засобів діяльності порівняно з іншими територіями.

Найважливішу функцію столиці становить управління політичним життям країни в цілому. При цьому столичне місто має виконувати як внутрішні, так і зовнішні політичні функції столиці держави. Тому бажано, щоб воно мало кращу оснащеність системами інфраструктури, ніж інші міста держави. Для забезпечення внутрішніх потреб управління держа­вою столиці потрібні оптимальний транспортний доступ до регіонів країни, посилені комунікації ліній зв’язку, підвищений рівень управлінської інфраструктури, інфраструктури гостинності та сервісу, якісні житловий фонд і відповідні системи комунального господарства. Для забезпечення зовнішніх потреб, тобто потреб у комунікаціях із зовнішнім світом, за сучасних умов необхідні ефективно діючий міжнародний аеропорт, засоби зовнішніх електронних комунікацій та доступ до міжнародних інформаційних систем, які надавали б державі, а надто її столиці, доступ до інформації та контактів у всіх куточках планети.

За генезисом набуття столичних функцій виділяють кілька типів столичних міст:

— родові столиці — за феодальних часів дуже поширений, а нині майже відсутній тип столичного поселення, статус якого пов’яза­ний з володінням ним певною владною особою (королем, кня­зем, гетьманом та ін.). Такими були, наприклад, Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні — Чигирин за Богдана Хмельницького, Батурин за Івана Мазепи;

— столиці — історичні міста. Вони здебільшого виникли як уп­равлінські й політичні центри, що мали вигідне географічне по­ложення і становили ядра «серцевинних» територій національ­них держав, що зароджувалися. В Європі це, наприклад, Париж, Лондон, Рим, Відень, Будапешт, Стокгольм, Копенгаген, Прага, Москва, Київ;

— ситуаційні столиці. Їх виникнення пов’язане з екстремальни­ми ситуаціями політичного або природного характеру, коли ос­новна столиця не може виконувати свої функції. Це, наприклад, за часів Другої світової війни Віші у Франції або Чунцін у Китаї; в Україні — Кам’янець-Подільський часів революційних подій 20-х років XX ст.;

— штучні столиці. До них можна віднести значну частину тих столиць, що були штучно створені як адміністративні центри ко­лоніальних володінь, а згодом здобули незалежність. Але іноді вони виникали і як центри імперського впливу на певних само­врядних територіях (в Україні — Глухів часів Гетьманщини або Харків часів СРСР);

— політичні столиці — створюються для забезпечення рівноваги політичних впливів регіональних політичних сил (Вашингтон у США, Канберра в Австралії, Абуджа в Нігерії) або планомірно розбудовуються заради організації більш ефективного управління країною, наприклад Анкара в Туреччині, Бразиліа в Бразилії, Астана в Казахстані.

За характером географічного положення столичне місто може займати центральне або периферійне (як варіант — приморське) положення. Географічне (а згодом і політико-географічне) поло­ження столиці відтворює сукупність важливих для її функціону­вання просторових відносин з іншими суспільно-географічними об’єктами на території країни та з навколишнім світом. Воно визначає місце столичного міста в ієрархії адміністративно-тери­торіального поділу держави, його роль у географічному поділі праці та характер і геопросторовий каркас суспільно-географічних зв’язків у країні й регіоні.

Згідно з гіпотезою Д.І. Менделєєва, оптимальне місце для столиці держави слід шукати на рівній відстані між географічним центром (геоцентром) та центром поля розміщення населення (демоцентром) країни, а ідеальним випадком є демографічний центр, розташований поблизу геометричного центра країни.

Наприклад, в Україні геоцентр розташований недалеко від м. Ватутіне Черкаської обл.), а демоцентр — на 10 на схід (недалеко від м. Чигирин). Отже, оптимальне місце розташування столиці в Україні — зазначена зона Середнього Подніпров’я. Київ розташований на кілька градусів північніше. Пояснення цього є. За часів становлення Києва як столиці держави східних слов’ян, з одного боку, геоцентр і демоцентр території, яку вона контролювала, знаходився північніше (в Поліссі), з іншого — саме у цьому місці Дніпро перетинається межею лісу і лісостепу, а до історичного шляху «із варяг у греки» до дніпровських переправ стягувалися суходільні шляхи зі сходу та заходу Європи.

Центральне положення характерне для столиць, які знаходяться в зонах перетину природних або економіко-географічних комунікацій. Крім Києва, подібна ситуація характерна для Будапешта, Праги, Варшави, Белграда, Риги, Москви; розташування, близьке до географічного центру країни, мають Варшава, Мінськ, Мадрид, Анкара, Багдад, Мехіко, Бразиліа та ін.

Периферійне положення столиці може бути пов’язане зі змі­ною конфігурації державної території протягом історичного розвитку або з орієнтацією столичного міста на забезпечення міжнародних зв’язків держави. В першому випадку це, наприклад, Відень, Братислава, Скоп’є, Єреван, Сеул, Пхеньян; у другому — положення столиць значної частини колишніх колоній (Алжир, Туніс, Дакар, Буенос-Айрес, Монтевідео, Ліма і т.д.), але є в цій групі і приморські столичні міста країн, які здавна здійснювали морську торгівлю, — Лондон, Лісабон, Копенгаген, Стокгольм, Амстердам, Афіни тощо. Довгий час такий характер розміщення мала столиця Російської імперії — Санкт-Петербург.

За функціональними ознаками столичні міста можуть бути монофункціональні і поліфункціональні.

Монофункціональні виконують лише одну функцію — політич­ну (управління правовим полем і політичним життям держави). Таких міст порівняно небагато: це Бразиліа, Оттава, Канберра, Абуджа (Нігерія) та відносно молоді столиці, наприклад Астана (Казахстан), Путраджая (Малайзія). Довгий час монофункціональною столицею був Вашингтон (США), але нині він виконує різні функції.

Поліфункціональні столиці разом з політичними функціями концентрують економічні, фінансові, державотворчі функції, а також, як правило, є провідними культурними, духовними та історичними центрами, що, відповідно, посилює значення їх туристсько-рекреаційної функції. Це можуть бути:

– багатофункціональні столиці моноцентричних держав — потужні центри-гегемони з багатомільйонним населенням, до яких віднесемо столиці таких економічно сильних держав, як Франція, Ве­лика Британія, Японія, Іспанія, Австрія, Угорщина, Росія та ін.;

– поліфункціональні столиці складних або великих держав, які є великими містами, але не є єдиними лідерами в дер­жаві (столиці США, Індії, Китаю, ФРН тощо);

– поліфункціональні столиці слаборозвинутих або невеликих за чисельністю населення держав, у яких столиця — найбільше місто, де зосереджується левова частка економічної активності держави.

  1. Геопросторовий каркас території країни

Залежно від конфігурації території формуються територіальні структури різного ступеня складності.

Лінійна структура геопросторового каркаса території характерна для:

а) країн з витягнутою формою, наприклад Чилі, Куба, Норвегія, В’єтнам, Того, Бенін тощо;

б) країн, територія яких нерівномірно освоєна й економічна ак­тивність зосереджується вздовж одного (або кількох) транспорт­них коридорів. Така схема геопросторової організації території характерна для сибірських районів Росії або західних районів Ки­таю, Туркменістану, Канади, Єгипту, Лівії, Алжиру, Пакис­тану тощо.

Структури типу «дерево» трапляються або в країнах зі складною конфігурацією території, або в країнах, що розвиваються, які пере­бувають на стадії активного освоєння території. Це, наприклад, у першому випадку — Японія, Греція, Хорватія, Узбекистан; у другому — Бразилія, Мексика, Іран, Казахстан, Австралія тощо.

Зіркові структури характерні для компактних територій роз­винутих унітарних держав. Це, зокрема, центральна частина Європейської Росії, Франція, Велика Британія, пів­нічна частина Італії, Іспанія, Польща, Угорщина, Чехія, Біло­русь, Мексика, Аргентина та ін.

Ортогональні (або матричні) структури трапляються в держа­вах або великих за територією, або з поліцентричною структурою господарства. Приклад перших — США, Китай, Індія; других — ФРН, Україна тощо.

База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Інформація Автореферат Анализ Диплом Додаток Доклад Задача Закон Занятие Звіт Инструкция

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий