Л. С. Юглічек, Т. В. Виговська Екологічна мережа Хмельниччини

Юглічек Л. С., Виговська Т. В. Екологічна мережа Хмельниччини. – Хмельницький : Видавництво Хмельницького університету управління і права, 2011. – 100 с
Л. С. Юглічек, Т. В. Виговська Екологічна мережа Хмельниччини

Скачати 1.22 Mb.

Сторінка 1/5 Дата конвертації 14.04.2016 Розмір 1.22 Mb.

  1   2   3   4   5

Л.С. Юглічек, Т. В. Виговська

Екологічна мережа

Хмельниччини

Хмельницький

Видавництво Хмельницького університету управління і права

2011
У

ДК 502/504 (075.8)

ББК 28.080.1(4 укр-4 хм)

Юглічек Л.С., Виговська Т. В. Екологічна мережа Хмельниччини. – Хмельницький : Видавництво Хмельницького університету управління і права, 2011. – 100 с.

ISBN 978-966-8823-59-6

Рекомендовано до друку Вченою радою Хмельницького регіонального університету управління і права (протокол № 6 від 30. 01.2012 р.)

Рецензенти:

Т. Л. Андрієнко, доктор біологічних наук, професор Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України,

О. М. Байрак, доктор біологічних наук, професор, директор центру заповідної справи, рекреації та екотуризму Державної екологічної академії післядипломної освіти та управління.
В книзі розроблено схему екомережі Хмельницької області, визначені основні структурні елементи екомережі, зроблено їх наукове обґрунтування, дана оцінка ландшафтної та біотичної різноманітності. Показано місце екомережі Хмельницької області в національній та транснаціональній екомережах.

Розрахована на широке коло читачів.

З

МІСТ

С.

Вступ 5 1. Екомережа та науково-методичні засади її формування 7 2. Ресурси формування регіональної екомережі Хмельниччини 15 3. Формування екомережі Хмельницької області 19

3.1 Основні принципи розбудови екомережі Хмельниччини 19

3.2 Схема екомережі Хмельницької області 21

3.3 Характеристика основних структурних елементів екомережі. 21 4.

Місце екомережі Хмельницької області в національній та

транснаціональній екомережах

85 Висновки 90 Перелік посилань 93

У

мовні позначення

ПЗФ – природно-заповідний фонд;

Б.П.П. – ботанічна пам’ятка природи;

З.У. – заповідне урочище;

Г.З. – гідрологічний заказник;

Л.З. – ландшафтний заказник;

Ліс.З. – лісовий заказник;

О.З. – орнітологічний заказник;

З.З – зоологічний заказник;

Г.П.П. – геологічна пам’ятка природи;

К.П.П. – комплексна пам’ятка природи;

НПП — національний природний парк;

п.НПП. – проектований національний природний парк;

П.П.С.П.М. – парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва;

РЛП – регіональний ландшафтний парк.

ВСТУП

ХХІ століття вимагає охороняти не окремі види й екосистеми, а цілісні функціональні природні комплекси. Це завдання покликана вирішити екологічна мережа. Концепція створення екологічної мережі є інтегральною в організації збереження біорізноманіття, оскільки поєднує в собі всі попередні форми організації охорони природи та є основним елементом стратегії збалансованого розвитку.

Територія екологічної мережі – це те, що ми залишимо майбутнім поколінням. Тому її слід звільнити від впливу господарської діяльності людини. Чим  швидше розбудуємо і впровадимо екомережу, тим швидше територія Хмельниччини відповідатиме принципам збалансованого розвитку.

Формування екологічної мережі Хмельницької області сприятиме збалансуванню розвитку природного середовища, економіки краю і самої людини. Такий режим охорони змінить, насамперед, структури земле-, водо-, лісокористування, сприятиме оптимізації ландшафтно-екологічної структури території, поліпшить якість життя жителів Хмельниччини.

Ця книга – перша спроба формування екомережі Хмельниччини. Процес розбудови регіональної екомережі вимагає подальших досліджень, консультацій тощо. В книзі визначені основні структурні елементи екомережі, зроблено їх наукове обґрунтування та підготовлений проект картосхеми. Проте на цьому процес створення екомережі не завершується. Модельовані межі природних ядер та екокоридорів слід узгодити з реальними умовами, шляхом консультацій та погоджень з органами місцевого самоврядування, землевласниками і землекористувачами. На території області слід здійснити ренатуралізаційні заходи: рекультивацію, заліснення, залуження, послаблення або зняття антропогенного тиску на певні території та інше. Особливої уваги вимагають агроекосистеми, де в результаті хижацького ведення господарської діяльності значні площі найбагатших у світі чорноземів стали малопродуктивними, засоленими, еродованими. Відновлення вимагають екотопи промислових підприємств, транспортних систем тощо.

До складу екомережі слід включити і зелені зони міст (загального, обмеженого та спеціального користування). Для цього їх потрібно детально обстежити.

Автори висловлюють щиру подяку рецензентам книги – Тетяні Леонідівні Андрієнко, доктору біологічних наук, професору, яка разом зі співробітниками Міжвідомчої комплексної лабораторії наукових основ заповідної справи України та авторами зробила наукове обґрунтування і сприяла створенню низки природно-заповідних територій та об`єктів на Хмельниччині, та Олені Миколаївні Байрак, доктору біологічних наук, професору, директору центру заповідної справи, рекреації та екотуризму Державної екологічної академії післядипломної освіти та управління, яка є автором ряду теоретичних розробок щодо проектування та розбудови регіональної екомережі, за критичні зауваження та допомогу в ході підготовки книги.

  1. Екомережа та науково-методичні засади

її формування

Нераціональне природокористування, яке десятиріччями здійснювалось в Україні, призвело до денатуралізації природних екосистем, поставило під загрозу різноманіття генетичних ресурсів. Здебільшого безсистемний техногенний вплив призвів до ситуації, коли в Україні збереглося близько 30 % природної рослинності, яка перебуває на різних стадіях трансформації. Особливу тривогу викликає стан справ із збереженням генофонду рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин.

Довгий час всі стратегії збереження біорізноманіття були спрямовані на індивідуальну та територіальну охорону рідкісних видів. Створювались Червоні списки, Червоні книги. Проте така форма охорони біорізноманіття не є ефективною. Якщо до другого видання «Червоної книги України» (1996 р.) було занесено 381 вид тварин (близько 60 % з них – безхребетні), 531 вид рослин і грибів, у тому числі 429 видів судинних рослин, які становлять понад 12 % всієї дикорослої флори, то до третього видання (2009 р.) внесено майже в 2 рази більше видів: 542 види тварин та 826 видів рослин та грибів, з них 611 видів судинних рослин [1,2].

Далі стратегії збереження біорізноманіття стали спрямовувати на охорону рідкісних рослинних угруповань, адже саме автотрофний блок є основним в екосистемах. Україна стала першою країною, що почала охороняти фітоценози. В 1987 році була опублікована «Зеленая книга Украинской ССР: Редкие, исчезающие и типичные, нуждающиеся в охране, растительные сообщества» за редакцією академіка Ю. Р. Шеляга-Сосонко. До неї увійшли 127 рідкісних, зникаючих та типових фітоценозів [3]. В 2009 році вийшло друге видання «Зеленої книги України». Воно включає 160 статей про 800 асоціацій рослинності, серед яких 347 рідкісних та 354 таких, що перебувають під загрозою зникнення [4]. Отже, стан біорізноманіття, обсяги використання природних ресурсів не відповідають сучасним вимогам.

Наступною формою організації охорони природи та розвитку стратегії біорізноманіття стала охорона екосистем та ландшафтів. Вона здійснюється через систему природно-заповідних територій. Як свідчать результати наукових досліджень, заповідні території дуже сприятливо впливають на прилеглі території. Форми цього впливу залежать від типу і структури природних комплексів, що особливо охороняються, площі, яку вони займають, фізико-географічних умов розташування та інших факторів. Природоохоронні території не лише зберігають і збагачують біоту. Вони виконують ґрунтозахисну, водорегулюючу, вітрозахисну роль, при значній площі позитивно впливають на кількість опадів і клімат району.

Оскільки всі природно-заповідні території мають острівний локалізований характер, така форма організації охорони біорізноманіття також не є досконалою. 44 % видів судинних рослин, занесених до «Червоної книги України» та Європейського Червоного переліку (з числа тих, що зростають в Україні), нині відсутні на території природних заповідників та в заповідних зонах біосферних заповідників [5]. Заповідні території в Україні складають лише близько 5,4 % від загальної площі України, а в окремих регіонах – 1 %, що дуже мало для виконання завдань щодо забезпечення охорони рослинного і тваринного світу та підтримання загальної екологічної рівноваги. Підрахунки показують, що для збереження хоча б 50 % видів живих істот потрібно залишити незайманою не менше 10 % територій. [6]. Отже, для підвищення ступеня охорони біорізноманіття необхідна подальша оптимізація системи охорони біорізноманіття.

Ідея створення екомережі на сьогодні є сучасною інтегральною природоохоронною технологією в організації збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Випливає вона з розуміння нерозривної гармонійної єдності природи та її біотичної (особини, популяції, види, біоценози) й абіотичної (екотопи – ландшафти) складових. На більшості території України, а також Європи зараз досягнуто високого рівня фрагментації природних екосистем. Це стає небезпечним: екосистеми можуть втратити здатність виконувати свої основні функції: екологічну, генетичну, еволюційну, економічну, ресурсну, освітню, естетичну, оздоровчу тощо. Цим людство втрачає перспективу збалансованого розвитку, а нації – можливості самого існування. Різноманіття ландшафтів та екосистем безпосередньо чи опосередковано визначає стан всіх основних ланок матеріальної і соціальної сфер буття людини, здоров’я та існування націй, тому що різноманіття націй є наслідком еволюційного процесу відображення різноманіття природних умов територій їхнього існування. Таким чином, збіднюючи біотичне і ландшафтне різноманіття, форми організації організмів різних видів, перешкоджаючи розселенню, міграції видів та обміну генетичної речовини, зменшуючи продуктивність екосистем і погіршуючи умови існування, в тому числі і людини, фрагментація екосистем і ландшафтів веде і до погіршення екологічних умов, а з ними виробничих, економічних і соціальних процесів. В загальних рисах – це зменшення організованості, упорядкованості, функціонування і здатності до самовідновлення екосистем [7].

Вперше технологію екомережі запропонували голландські дослідники у 1993 році на конференції в Маастріхті. Сьогодні вона є визначальним елементом Всеєвропейської стратегії збереження біорізноманіття, яку було схвалено Конференцією міністрів охорони довкілля 55 європейських країн у Софії у 1995 році. В основу методології створення екомережі покладена ідея цілісності і саморозвитку природи. Фундаментом Всеєвропейської екомережі повинні стати екомережі національного, регіонального та місцевого рівнів. Першими на шлях побудови екомережі стали Чеська та Словацька республіки, Бельгія, Нідерланди. До них приєдналися Угорщина, Польща, Естонія, Україна, Росія та інші держави.

Головні принципи розбудови екомережі України запропонували Я. І. Мовчан, Ю. Р. Шеляг-Сосонко, В. А. Боковий, Т. Л. Андрієнко, В. С. Ткаченко, В. П. Воровко та інші. У 2000 р. Верховна Рада ухвалила «Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки».

Екомережа – єдина територіальна система, яка утворюється з

метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля,
підвищення природно-ресурсного потенціалу території України,
збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та
зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного
фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та
об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які
мають особливу цінність для охорони навколишнього природного
середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань
України підлягають особливій охороні [8].

Концепція екомережі пов’язує природоохоронну діяльність з функціонуванням різних секторів народного господарства (промислового, аграрного, лісогосподарського, туристичного тощо) і є основним елементом збалансованого розвитку.

Зараз проектується схема національної екомережі України. Вона включає десять основних екокоридорів – п`ять широтних: Поліський, Галицько-Слобожанський (лісостеповий), Південноукраїнський (степовий), Азово-Чорноморський (приморсько-степовий), Морський та п`ять меридіальних, що пов`язані із долинами річок меридіальної протяжності: Дунайський, Дністровський, Бузький, Дніпровський, Сіверсько-Донецький; а також два регіональні біоцентри – Карпатська і Кримська гірські країни [9]. Широтні екокоридори презентують відповідні природно-кліматичні зони України, займають великі площі. Меридіальні екокоридори прокладені долинами річок. Вони сполучають всі природні зони України і гірські системи.

Екокоридори покривають ядра – території наявного природно-заповідного фонду й охоплюють буферні зони, представлені лісами, зеленими зонами населених пунктів, лісопарковими та рекреаційними зонами.

Створення екологічної мережі дасть змогу:

  • об’єднати у цілісну систему землі природно-заповідного фонду, інші природні та напівприродні території;
  • забезпечити збереження, відтворення і невиснажливе використання природних ресурсів, біологічного і ландшафтного різноманіття, уникнути втрат генофонду;
  • підвищити стійкість ландшафтів до антропогенних навантажень, відновити саморегулювальну і самовідновну здатність природних екосистем;
  • забезпечити позитивні зміни стану довкілля, сформувати екологічно безпечне середовище життєдіяльності людей;
  • поліпшити гідрологічний режим річок, запобігти ерозії ґрунтів, поліпшити якість природних вод;
  • розширити придатні для рекреаційного використання території, забезпечити розвиток збалансованого туризму [6].

Правовою основою формування національної екологічної мережі в Україні є, насамперед, закони України «Про загально-державну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки» від 2000 р. № 47, «Про екологічну мережу України» від 2004 року № 45, а також закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1264-12), «Про природно-заповідний фонд України» (2456-12), «Про тваринний світ» (3041-12), «Про рослинний світ» (591-14), Земельний кодекс України (561-12), Лісовий кодекс України (3852-12) та Водний кодекс України (213/95-ВР). Природні ділянки міжнародного значення охороняються відповідно до міжнародних договорів України, зокрема Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (995 031) (1971 p.), Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (995 089) (1972 p.), Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ їх існування в Європі (995 032) (1979 p.), Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин (995 136) (1979p.), Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (995 065) (1992p.), Конвенції про охорону біологічного різноманіття (995 030) (1994p.), Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 p.), Конвенції про охорону та відтворення транскордонних водотоків та міжнародних озер (994 273) (1999 р.) [9,10].

Національна екологічна мережа має включати частину земель країни, на яких збереглися майже не змінені чи частково змінені природні ландшафти. Останні спостерігаються майже на 40 % території України. У найменш зміненому вигляді вони збереглися на землях, зайнятих лісами, чагарниками, болотами, на відкритих землях, площа яких становить близько 19,7 % території країни. Враховуючи, що лише 44 % лісів виконують захисні та природоохоронні функції, можна вважати, що стан, близький до природного, мають ландшафти на площі майже 12,7 % території країни [10].

Найбільш захищеними є природні комплекси в межах територій природно-заповідного фонду. Нарощування мережі природно-заповідного фонду України сприятиме становленню національної екомережі.

Слід зазначити, що екологічна мережа здатна вирішувати завдання, які неможливо вирішити на відокремлених природоохоронних територіях, а саме:

  • відтворення і збереження територіальної і функціональної цілісності екосистем;
  • підтримання екологічної рівноваги в межах окремих регіонів;
  • збереження еталонів природи;
  • збереження і вивчення генофонду ландшафтних комплексів;
  • відтворення і збагачення рідкісних видів;
  • забезпечення розселення і міграції видів, а також збереження міграційних шляхів;
  • забезпечення функціонування охоронюваних ландшафтних комплексів у природному режимі;
  • ренатуралізацію особливо цінних деградованих екотопів і різноманіття – ланок екомережі;
  • забезпечення проведення комплексних стаціонарних досліджень [6].

Екомережа — це структура природного характеру. Тому національна екомережа України повинна складатись з регіональних схем екомереж природних регіонів (Карпат, Полісся, Поділля, Розточчя тощо), фізико-географічних або адміністративних областей. Засадою практичного впровадження регіональних екомереж як складових національної екомережі України повинен бути принцип просторової цілісності як основа запобігання фрагментації екосистем.

Потенційними об’єктами для розширення екомережі України є природні території оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, а також понад 40 % державного лісового фонду (ліси І групи) та частина земель сільськогосподарського призначення і запасу.

Базові елементи екомережі України відповідають європейській класифікації:

  • природні ядра (або ключові території) – території з найвищою концентраціїю біотичного та ландшафтного різноманіття. Це зазвичай великі заповідні території та об’єкти природно-заповідного фонду (природні та біосферні заповідники, національні парки, заказники тощо);
  • буферні зони (буферні території). Виділяються навколо природних ядер та екокоридорів з метою попередження негативного впливу на них господарської діяльності на суміжних територіях;
  • екологічні коридори – території, що поєднують ключові райони екологічної мережі в єдину територіальну систему. Головна їхня функція – забезпечення підтримання процесів розмноження, обміну генофондом, міграції видів, поширення видів на суміжні території, переживання ними несприятливих умов, переховування, підтримання екологічної рівноваги;
  • відновлювані території (території природного розвитку) – землі, які потенційно мають особливу цінність для охорони природного середовища та формування екологічної мережі; природні комплекси, які були порушені внаслідок господарської діяльності чи іншої негативної дії антропогенних факторів, але які можуть бути відновлені. До відновлюваних територій екомережі можуть включатися крутосхили та інші еродовані території, території з порушеним гідрохімічним та гідрологічним режимом, затоплені кар’єри та інші рекультивовані землі, території, які підлягають повному або частковому залісненню та інші території, які не використовуються інтенсивно для господарських потреб і які після виконання в їхніх межах відповідних лісовідновних, біотехнічних та інших заходів можуть бути цінними для охорони довкілля;
  • території природного розвитку – території та об’єкти природно-заповідного фонду та інші території, які не мають безпосереднього просторового зв’язку з іншими елементами екомережі, але виконують важливу роль у збереженні біорізноманіття в окремому регіоні [6].

Впровадження екологічних технологій, компенсуючих заходів, дотримання екологічних норм та стандартів не тільки забезпечить збереження та відновлення біорізноманіття, покращення якості навколишнього середовища, а й сприятиме поліпшенню здоров’я людей та покращенню соціально-економічних умов проживання населення. Саме тоді концепція екологічної мережі буде продуктивною як щодо наукового синтезу знань про природне довкілля, так і щодо практичної діяльності, спрямованої на розв’язання комплексу соціально-екологічних проблем, у тому числі і щодо довкілля. Подальший розвиток теоретичних засад та методології впровадження концепції екомережі повинен бути спрямований на відновлення природного каркасу, забезпечення територій, збереження екосистемних та ландшафтних комплексів і компонентів, втілення ідеології невиснажливого використання природних, зокрема біотичних ресурсів [11].

Саме тому ми вважаємо за необхідне звернутись до питання створення екомережі на Хмельниччині.

2. Ресурси формування регіональної екомережі Хмельниччини

«Славути красної бори соснові…», «Случі рідної веселі береги…», «Красо України, Подолля!» – так писала славетна українська поетеса Л. Українка про наш Хмельницький край. Для розбудови регіональної екологічної мережі на Хмельниччині є всі необхідні ресурси.

Область займає 20062,9 тис. км2, тобто 3,3 % території України. Вона простягається з півночі на південь, від Полісся до Дністра, на 225 км і 140 км з заходу на схід. Знаходиться у південно-західній частині Східно-Європейської платформи, в межах Українського кристалічного щита і Волино-Подільської плити. Хмельницька область включає території Подільської, Придніпровської та Волинської височин. Це зумовлює велике біорізноманіття (ландшафтне, екосистемне, ценотичне, видове тощо). Більша частина території Хмельниччини належить до лісостепової зони і лише її північний край – до лісової (зони мішаних лісів). Тут є ділянки з поліським рельєфом (рівнинні лісові території з болотами), типові подільські ділянки з розсіченим рельєфом та родючими грунтами, Товтрова гряда (залишки древнього тортонського бар`єрного рифу), плато, розчленоване каньйоноподібними долинами річок тощо.

Розробці регіональної екомережі Хмельниччини сприяє розвинена гідрологічна мережа. Територією області течуть 3735 річок загальною довжиною 12881 км, з них 211 – завдовжки понад 10 км. Найбільшими річками області є Дністер, Південний Буг, Случ, Горинь, Збруч. Також на Хмельниччині протікає 3730 малих річок і водотоків загальною довжиною 12073 км. До басейну Дніпра належить 8,27 тис. км2 (40 % території області), до Південного Бугу – 4,61 тис. км2 (22,4 %), решта – 7,74 тис. км2 (37,6 %) – до басейну Дністра. Режим більшості річок змінений штучно, їхній стік зарегульований ставками та водосховищами. В області нараховується 55 водосховищ загальною площею 117,325 км2 та об`ємом 268,8 млн м3, 2354 ставків площею 19804 га. Канали, колектори, канави займають площу 5637 га. На 1 км2 території області всередньому приходиться 1,18 га водного дзеркала водойм, у тому числі в басейні Дніпра – 1,24 га/км2, Південного Бугу – 1,95 га/км2, Дністра – 0,65 га/км2 [12, 13]. Вздовж долин річок зосереджені основні площі природної рослинності.

Клімат Хмельницької області помірно континентальний. Територію області відносять до 3 агрокліматичних районів: північного – помірного, центрального – помірно теплого, південного – теплого.

Кліматичні умови, рельєф місцевості, грунти зумовлюють значне ценотичне, флористичне та фауністичне різноманіття. 13,9 % території області займають ліси, 1 % – болота і торфовища, 1,2 % – піски, яри. зсуви, 2 % вкриті водою [14]. Тут зустрічаються всі типи боліт України. Зростає більше 1800 видів рослин та проживає 360 видів хребетних тварин. Серед них велику частку складають рідкісні види.

Унікальні за своїми ландшафтами, багатством рослинного і тваринного світу природні комплекси взяті під охорону. Площа природоохоронних територій та об`єктів в Хмельницькій області постійно зростає. Якщо в 1985 р. вона складала 0,5 % території області, то зараз – 14,8 % – 318634,67 га (таблиці 2.1, 2.2) [14, 15].

Проте існуючі форми охорони природи не забезпечують збереження стабільності екосистем області. Більша частина природної рослинності втрачена. Хмельниччина – аграрна область України. Сільгоспугіддя займають 1569,6 тис. га (77,8 % її території), з них 1254,3 тис. га (близько 60,8 %) – рілля. Господарська діяльність спричинила збіднення і деградацію ґрунтів. В області 664,2 тис. га земель, що піддаються деградації, 2,81 тис. га порушених земель, 0,64 тис. га відпрацьованих земель [14]. Це призвело до зменшення видового складу біоценозів лісів, лук, степів, водно-болотних угідь. Природні біогеоценози фрагментовані, замінені штучними. Території, що не охороняються, використовуються екстенсивно.

Таблиця 2.1

Таблиця 2.2

Кількісні показники територій та об`єктів природно-заповідного фонду

районів Хмельницької області

(станом на 01.01.2011 року) [13]

Райони

та міста

області Кількість природно-заповідних територій та об`єктів Загальна площа природно-заповідних територій та об`єктів S пзф/

S району
%

Білогірський 9 846,5 1,1 Віньковецький 14 380,8 0,6 Волочиський 15 727,52 0,6 Городоцький 17 535,11 0,5 Деражнянський 8 2215,3 2,4 Дунаєвецький 25 1611,32 1,3 Ізяславський 28 3427,61 2,7 Красилівський 26 2415,41 2,0 Летичівський 21 3365,31 3,3 Новоушицький 21 3129,2 3,7 Полонський 12,5 4672,7 5,4 Славутський 27 863,83 0,5 Старокостянтинівський 34 3021,0 2,2 Старосинявський 6 395,5 0,6 Теофіпольський 20 433,2 0,5 Хмельницький 12 1786,61 1,4 Шепетівський 20,5 13559,6 11,3 Ярмолинецький 18 1448,5 1,7 м. Хмельницький 11 182,73 2,1 м. Нетішин 3 143,9 2,2 Разом по районах

(без НПП)

348 45161,65 2,25 Національний природний парк 150 261316,0

(13206,33)

Городоцький 5 2942,5 2,6 Кам.-Подільський 49 9249,61 6,0 Чемеровецький 21 974,3 1,0 м. Кам.-Подільський 75 39,92 1,5 Всього: 499 306477 ,65 14,8

Селітебні перешкоди викликають фрагментацію популяцій, зменшують міграційні потоки організмів.

Формування регіональної екомережі сприятиме збалансуванню природокористування, підтриманню динамічної рівноваги між природними та антропогенними ландшафтами в регіоні, покращенню умов життя людини.

  1   2   3   4   5
База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Інформація Автореферат Анализ Диплом Додаток Доклад Задача Закон Занятие Звіт Инструкция

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий