ДЗ «Дніпропетровська медична академія

Загальна методологія верифікації дігнозу. Загальний план обстеження пацієнта. Прогноз захворювання. Значення діагнозу в роботі клінічного провізора
Дз дніпропетровська медична академія

Скачати 261.7 Kb.

Дата конвертації 17.04.2016 Розмір 261.7 Kb.

ДЗ «Дніпропетровська медична академія

міністерства охорони здоров’я України»

Кафедра госпітальної педіатрії №1

Затверджено”

на методичній нараді

кафедри госпітальної педіатрії №1

Завідувач кафедри професор________В.О.Кондратьєв

“______” _____________ 2014 р.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ

ПРИ ПІДГОТОВЦІ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ

Навчальна дисципліна Основи клінічної медицини Модуль № 1 Змістовний модуль № 1 Тема заняття ЗАГАЛЬНА МЕТОДОЛОГІЯ ВЕРИФІКАЦІЇ ДІГНОЗУ. ЗАГАЛЬНИЙ ПЛАН ОБСТЕЖЕННЯ ПАЦІЄНТА. ПРОГНОЗ ЗАХВОРЮВАННЯ. ЗНАЧЕННЯ ДІАГНОЗУ В РОБОТІ КЛІНІЧНОГО ПРОВІЗОРА Курс II — й Факультет ІІ медичний, «Клінічна фармація» (очна форма навчання

Дніпропетровськ, 2014.

1. Актуальність теми:

Фармація клінічна базується на медико-біологічних, хіміко-фармацевтичних та фармакоекономічних аспектах використання ліків і передбачає знання провізором основ клінічної медицини, принципів діагностики захворювань людини та інтерпретації даних лабораторно-інструментального обстеження, клінічної фармакології і фармакогенетики, біофармації, хронофармакології, фармакоекономіки, принципів фармацевтичної опіки хворих.

  1. Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми (міждисциплінарна інтеграція)

Назви попередніх дисциплін Отримані навики
  1. Кафедра анатомії
  1. Кафедра фізіології
  2. Кафедра патологічної фізіології
  1. Кафедра гістології з циклом ембріології
  2. Кафедра фармакології
  3. Кафедра іноземних мов.
Знати основні анатомічні структури шлунково-кишкового тракту, дихальної, серцево-судинної, сечостатевої систем, шкіри та її придатків

Знати функціональні особливості процесів дихання, кровообігу, травлення, сечовидільної системи

Пояснити патогенетичні механізми розвитку основних симптомів захворювання

Знати гістологічну структуру органів дихальної, серцево-судинної системи, травного каналу, сечостатевої системи

Вміти збирати фармакологічний анамнез

Використовувати латинську термінологію

3. Конкретні цілі:

А. Студент повинен знати:

1. Діагностика як наукова дисципліна.

2. Методи спостереження і дослідження хворого.

3. Визначення терміну «семіотика».

4. Загальна методологія діагнозу.

5. Етапи діагностичного процесу.

6. Визначення терміну «діагноз», класифікаційні підходи до формулювання діагнозу.

7. Міжнародна статистична класифікація хвороб та проблем, пов’язаних зі здоров’ям – значення документу, принципи кодування хвороб.

8. Загальний план обстеження пацієнта.

9. Прогноз захворювання – визначення; варіанти; фактори, що впливають на прогноз.

10. Фармація клінічна як інтегративна прикладна наука.

11. Значення діагнозу в роботі клінічного провізора.

Б. Студент повинен вміти:

1. Володіти загальними принципами проведення обстеження пацієнта для встановлення діагнозу захворювання та його інтерпретації для вибору подальшої лікувальної тактики.

2.Аналізувати та інтерпретувати результати клініко-лабораторного обстеження пацієнтів.

3.Знати методологію діагнозу.

4.Скласти план обстеження хворого.

5.Розпізнання суті та особливостей хвороби на основі всебічного обстеження хворого.

6.Передбачати прогноз захворювання.

  1. Завдання для самостійної праці під час підготовки до заняття.

4.1. Теоретичні питання до заняття:
1.Зміст поняття діагнозу – як лікарського заключення (висновку) про суть захворювання і стан хворого;

2.Значення Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я 10-перегляду (МКХ-10) для формулювання діагнозу.

3. Методи спостереження і дослідження хворого.

4.Етапи верифікації діагнозу.

5.Методологія діагнозу – діагноз попередній, диференційний, остаточний. Діагноз нозологічний і синдромальний.

6.Загальний план обстеження пацієнта.

7.Прогноз захворювання – визначення; варіанти; фактори, що впливають на прогноз.

8.Значення діагнозу для опрацювання плану фармакотерапії та для діяльності клінічного провізора.

4.2. Практичні роботи (завдання), які виконуються на занятті:

1. Володіти загальними принципами проведення обстеження пацієнта для встановлення діагнозу захворювання та його інтерпретації для вибору подальшої лікувальної тактики,

2.Аналізувати та інтерпретувати результати клініко-лабораторного обстеження пацієнтів;

3.Знати методологію діагнозу

4.Скласти план обстеження хворого

5.Розпізнання суті та особливостей хвороби на основі всебічного обстеження хворого

6.Передбачати прогноз захворювання.

  1. Зміст теми:

Діагностика — це процес розпізнавання хвороби (у перекладі з грецької мови слово diagnosis позначає розпізнавання).

Діагностика, як наукова дисципліна, складається з 3 розділів:
1. Методи спостереження і дослідження хворого, власне лікарська техніка, яка включає:
— Розпитування хворого або його родичів, що дозволяє отримати інформацію про суб’єктивні симптоми захворювання,
— Фізичні (огляд, пальпація, перкусія, аускультація) або об’єктивні методи дослідження та
— Додаткові (лабораторні, інструментальні та апаратні) методи дослідження, що дозволяють отримати уявлення про об’єктивні симптоми захворювання.
2. Семіотика або семіологія (semeoticon — знак, ознака), вчення про симптоми (symptom — у перекладі з грецької мови означає випадок, ознака), ознаках хвороби, їх походження, механізмі виникнення, діагностичному значенні.

Симптоми, що сталися при розпиті хворого, розглядаються як суб’єктивні, при об’єктивному і додаткового дослідження — як об’єктивні. Однак слід пам’ятати, що цей поділ умовно, так як суб’єктивні симптоми іноді досить точно відображають сутність хвороби, у той час як об’єктивні можуть вводити лікаря в оману внаслідок їх суб’єктивної оцінки.

Даний розділ включає також і поняття про синдром. Синдром — це стійка сукупність симптомів, що мають спільне походження, тобто єдиний патогенез. У перекладі з грецької мови синдром (syndrom) — це збіг, скупчення, сукупність.
Синдром неравнозначен хвороби як нозологічної одиниці, один і той же синдром може зустрічатися при декількох захворюваннях внутрішніх органів (наприклад, синдром геморагічного діатезу, синдром дихальної та серцевої недостатності та ін.) Але якщо ведучий клініко-патогенетичний синдром відображає нозологічну сутність хвороби, він може бути використаний замість нозологічного діагнозу (наприклад, ішемічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба).

3. Загальна методологія та методика діагнозу — вчення про діагноз і методику його побудови.

Діагноз — це лікарський висновок про хворобу, представлене у вигляді короткого й чіткого визначення. Діагноз включає такі відомості про хворобу, як її нозологічна форма, (наприклад, ревматизм, туберкульоз), етіологія захворювання (стрептококова пневмонія), характер і тяжкість морфологічних і функціональних порушень (порок серця, серцева недостатність), характер клінічного перебігу захворювання (повільно або швидкопрогресуючому), фази розвитку хвороби (загострення або ремісія).
Залежно від обсягу інформації, отриманої у процесі клінічного дослідження хворого, діагноз може бути повним, розгорнутим або синдромальним. Останній використовується в разі, якщо не відома етіологія захворювання (наприклад, ідіопатична кардіоміопатія) або якщо ведучий клініко-патогенетичний синдром визначає суть хвороби (наприклад, гострий інфаркт міокарда).
Зазвичай синдромальний діагноз виконує роль проміжної ланки діагностичного, що об’єднує зовнішні прояви хвороби (симптоми) з її глибинною сутністю, і нерідко розглядається як попередній.

Діагностичний процес має чітку логічну послідовність:
1 етап — збір інформації у вигляді клінічних ознак хвороби (клінічних симптомів),
2 етап — аналіз отриманої інформації з визначенням механізмів формування явлені суб’єктивних і об’єктивних симптомів,
3 етап — синтез інформації з об’єднанням симптомів у логічно пов’язані групи, тобто клініко-патогенетичні синдроми,
4 етап — побудова попереднього (синдромального) діагнозу,
5 етап — диференційна діагностика,
6 етап — побудова остаточного діагнозу.
ДІАГНОЗ (лат. diagnosis — розпізнавання) — медичний висновок про патологічний стан здоров’я обстежуваного, про наявне захворювання (травму) чи про причину смерті, виражений у термінах, передбачених міжнародною класифікацією хвороб та причин смерті (МКХ-10). Змістом Д. можуть бути також особливі фізіологічні стани організму, напр. вагітність, клімакс тощо. Сформульований Д. є обґрунтуванням до вибору методів лікування хворого і проведення профілактичних заходів. Правильність, своєчасність і обґрунтованість Д. у кожному випадку захворювання обов’язково висвітлюються в основних медичних документах — амбулаторній карті, історії хвороби, диспансерній карті. Залежно від мети діагностики, характеру обстежуваного об’єкта і застосовуваних діагностичних методів розрізняють основні види Д.: клінічний (прижиттєвий), патолого-анатомічний, епідеміологічний і судово-медичний.

Клінічний Д. — висновок про природу, сутність, основні прояви і перебіг хвороби, сформульований в історії хвороби чи амбулаторній карті. У встановленні Д. провідним є нозологічний принцип, відповідно до якого він повинен містити назву визначеної хвороби (травми, причини смерті). У Д. послідовно вказуються: на першому місці — основне захворювання, на другому — ускладнення основного захворювання, на третьому — супутні хвороби. Основним захворюванням (травмою) вважається те, що було причиною звертання за медичною допомогою, госпіталізації або смерті. Воно вказується в Д. у вигляді визначеної нозологічної форми і не може підмінюватися простим перерахуванням симптомів. Ускладненням основного захворювання вважають патологічні процеси і стани, патогенетично пов’язані з основним захворюванням, але які формують якісно відмінні від його головних проявів клінічні синдроми, анатомічні та функціональні зміни. Супутні захворювання — наявні захворювання, не пов’язані з основним етіологічно, патогенетично, які мають іншу номенклатурну рубрифікацію. Процес установлення Д. неоднаковий для різних випадків захворювання, умов обстеження, можливостей консультації з вузькопрофільними фахівцями і т.п. З урахуванням цього Д. характеризують за способом і часом його встановлення, за ступенем обґрунтованості та іншими ознаками.

За способом встановлення розрізняють такі види Д. Д. прямий (чи за аналогією) — Д., установлений за типовою сукупністю ознак, що базується на наявності достовірних критеріїв того чи іншого захворювання. Диференціальний Д. (diagnosis differentialis) — Д., що ґрунтується на пошуках розбіжностей між цим випадком і всіма можливими подібними випадками. Проведення диференціального Д. є обов’язковим і необхідним етапом лікувального процесу. Метод диференціальної діагностики відіграє найважливішу роль у міркуваннях лікаря при встановленні Д. Основна ознака цього методу — перевірка всіх перерахованих можливостей і пошук доказів того, що найбільш подібне захворювання є більш ймовірним, ніж інші. При цьому Д. може бути встановлений шляхом виключення усіх, крім одного, що передбачалися можливими, захворювань (diagnosis per exclusionem). Д. на підставі спостереження — виявлення розпізнавальних ознак, у тому числі при цілеспрямованому діагностичному обстеженні або в процесі спостереження за розвитком хвороби (diagnosis ex observatione). Д. за лікувальним ефектом (diagnosis ex juvantibus) — діагноз, що встановлюється на підставі лікувальної дії певної групи лікарських препаратів. Напр., виражений терапевтичний ефект при застосуванні глюкокортикоїдів у нез’ясованих випадках підтверджує Д. системного захворювання сполучної тканини, ефект при застосуванні антибіотиків — інфекційний характер патологічного процесу. У певних ситуаціях можуть враховувати і результати шкідливої дії лікування (diagnosis ex nocenlibus). Важливим чинником Д. є його своєчасність, що дозволяє застосувати необхідне лікування в початковій фазі захворювання, до розвитку його ускладнень. У зв’язку з цим за термінами встановлення Д. виділяють ранній Д. (diagnosis ргаесох), встановлений у доклінічній стадії або при початкових проявах хвороби, і запізнілий, або пізній Д., встановлений у фазі розпалу клінічних проявів чи у ще більш пізніх стадіях захворювання. Іноді правильний Д. встановлюється тільки після аналізу перебігу хвороби за тривалий період часу (ретроспективний Д.), у тому числі за аналізом ефекту проведеного лікування (diagnosis ex juvantibus), або лише на підставі даних патолого-анатомічного розтину (посмертний Д.).

За ступенем доведеності розрізняють обґрунтований Д., що часто характеризують як остаточний Д., і гіпотетичний, можливий Д. (diagnosis probabilis), що розцінюють як попередній Д. При низькій імовірності підтвердження діагностичної гіпотези іноді говорять про Д. «під сумнівом». У медичних документах поняття «попередній», «клінічний» і «остаточний» Д. відбивають певні етапи діагностики. Попередній Д. оформляється безпосередньо при звертанні хворого за медичною допомогою. Він часто буває можливим, але може бути і цілком обґрунтованим. У будь-якому випадку він визначає обсяг первинного діагностичного обстеження і початкову терапевтичну тактику. Протягом трьох днів від початку обстеження хворого повинен бути сформульований досить повний клінічний Д., на підставі якого виробляється подальша діагностична і терапевтична тактика. Остаточний Д. формулюється при завершенні обстеження хворого (тобто коли Д. обґрунтований) у зв’язку з його вибуттям чи смертю. З різних причин клінічний Д., зазначений у медичних документах як остаточний, може бути недостатньо обґрунтованим, навіть помилковим, про що свідчать випадки розбіжності між клінічним та патолого-анатомічним Д. Тому Д., зазначений у медичних документах як остаточний, не слід вважати незмінним. Навпаки, при можливості подальшого спостереження (амбулаторного, диспансерного) за хворим правильність установленого Д. повинна перевірятися; сам Д. уточнюється в міру накопичення нових даних.

У своїй професійній діяльності провізор також користується методом диференціального Д. шляхом виключення під час опитування пацієнта з метою вибору для нього оптимальних ліків при відпуску безрецептурних препаратів.

Патологоанатомічний Д. є підсумком завершального етапу діагностичного процесу (після смерті хворого), що уточнює прижиттєвий Д. У нього вносяться доповнення і корективи, іноді він змінюється докорінно. Патолого-анатомічний Д. установлюється патологоанатомом на підставі виявлених морфологічних змін. При наявності клінічних даних, зазначених в історії хвороби, амбулаторній карті і т.п., аналіз цих змін повинен бути клініко-анатомічним, тому що результати прижиттєвих спостережень часто сприяють з’ясуванню динаміки морфологічних змін, їхнього зв’язку та взаємозалежності, ролі і значення у виникненні процесів, що зумовили смертельний результат захворювання.

Епідеміологічний Д. — висновок про причини та особливості виникнення епідеміологічного осередку з характеристикою типу епідемії, її розвитку, перебігу та згасання, із зазначенням уражених контингентів населення з урахуванням інтенсивності взаємного спілкування, спільності в харчуванні та водоспоживанні захворілих.

Судово-медичний Д. — спеціальний висновок про сутність ушкодження (захворювання), стан обстежуваного або про причину смерті, складений на підставі судово-медичної експертизи, для рішення спеціальних питань, що виникають у судово-слідчій практиці.

Міжнародна статистична класифікація хвороб та проблем, пов’язаних зі здоров’ям (англ. International Statistical Classification of Diseases and Related Health Problems) — документ, який використовується як провідна статистична та класифікаційна основа в системі Охорони здоров’я. Періодично (раз в десять років) переглядається під керівництвом ВООЗ. МКХ є нормативним документом, що забезпечує єдність методичних підходів та міжнародну верифікацію матеріалів.

Метою МКХ є створення умов для систематизованої реєстрації, аналізу, інтерпретації та порівняння даних про смертність та захворюваність, отриманих в різних країнах або регіонах та в різний час. МКХ використовується для перетворення словесного формулювання діагнозів хвороб та інших проблем, пов’язаних зі здоров’ям, у коди, які забезпечують зручність збереження, збору та аналізу даних.

МКХ стала міжнародною стандартною діагностичною класифікацією для всіх загальних епідеміологічних цілей та багатьох цілей, пов’язаних з управлінням системою охорони здоров’я. Вони включають аналіз загальної ситуації зі здоров’ям груп населення, а також підрахунок частоти і поширеності хвороб та інших проблем, пов’язаних зі здоров’ям, в їхньому взаємозв’язку з різними факторами.

Періодичні перегляди МКХ, розпочинаючи з Шостого (1948 рік), координувалися ВООЗ. По мірі розширення застосування класифікації в її користувачів з’явилося бажання брати участь у процесі її перегляду. Десятий перегляд — результат величезної міжнародної праці, співробітництва та компромісів.В наш час діє Міжнародна класифікація хвороб Десятого перегляду (МКХ-10, ICD-10).

МКХ-10 (ICD-10) — на січень 2007 року є загальноприйнятою класифікацією для кодування медичних захворювань. Розроблена ВООЗ. Складається з 21-го розділу, кожен з яких містить підрозділи з кодами хворобі і станів.

Клас I. Деякі інфекційні та паразитарні хвороби.

Клас II. Новоутворення.

Клас III. Хвороби крові, кровотворних органів і окремі порушення, які включають імунний механізм.

Клас IV. Хвороби ендокринних систем, розлади харчування і порушення обміну речовин.

Клас V. Психічні розлади і порушення поведінки.

Клас VI. Хвороби нервової системи.

Клас VII. Хвороби ока та його апарату.

Клас VIII. Хвороби вуха та сосковидного відростка.

Клас IX. Хвороби системи кровообігу.

Клас X. Хвороби органів дихання.

Клас XI. Хвороби органів травлення.

Клас XII. Хвороби шкіри та підшкірної клітковини.

Клас XIII. Хвороби кістково-м’язевої системи і сполучної тканини.

Клас XIV. Хвороби сечостатевої системи.

Клас XV. Вагітність, пологи та післяпологовий період.

Клас XVI. Окремі стани, які виникають у перинатальний період.

Клас XVII. Вроджені аномалії (вади крові), деформації та хромосомні порушення.

Клас XVIII. Симптоми, ознаки і відхилення від норми, які виявленні при клінічному і лабораторному огляді, як не класифіковані в інших рубриках.

Клас XIX. Травми, отруєння та деякі інші наслідки дії зовнішніх причин.

Клас XX. Зовнішні причини захворюваності та смертності.

Клас XXI. Фактори які впливають на стан здоров’я населення і частоту звертання в заклади охорони здоров’я.

Загальний план обстежень пацієнта

  1. Паспортна частина
  2. Скарги хворого
  3. Розпит щодо загального самопочуття
  4. Розпит за органами та системами
  5. Анамнез захворювання (anamneis morbi)
  6. Анамнез життя (anamnesis vitae)
  7. Об’єктивне дослідження хворого (status praesens objectivus): огляд, пальпація, перкусія, аускультація
  8. Попередній діагноз
  9. План обстеження хворого:

обов’язкові дослідження (для хворих будь-якої патології);

спеціальні дослідження (при ураженні конкретної системи): серцево-судинної, травної, дихальної, сечовидільної, опорно-рухової, ендокринної тощо)

  1. Результати додаткових досліджень:

лабораторні (назва, дата, результати, висновок);

інструментальні (назва, дата, результати, висновок);

консультації фахівців (дата, висновок)

11. Обґрунтування клінічного діагнозу (основного, ускладнення основного, супутнього).

12. План лікування
Прогноз захворювання (прогноз медичний) – від грец. prognosis — передбачення — передбачення ймовірності або пророкування характеру перебігу захворювання й результату хвороби, що базується на знанні закономірностей розвитку патологічних процесів. Значення П.з. визначається завданнями, пов’язаними з профілактикою, лікуванням i реабiлiтацiєю хворих. Уся лікувально-діагностична i профілактична діяльність лікаря спрямована на прогнозування та висновки щодо лікування. Своєчасне передбачення ускладнень захворювання, побічних дій лікарських препаратів, розвитку рецидивів хвороби під впливом певних факторів навколишнього середовища є неодмінною умовою успішної терапії й вторинної профілактики. Крім того, вiдповiднiсть дійсного перебігу захворювання прогнозованому побічно підтверджує правильність діагнозу.

Спроби П.з. виникли в далекій давнині одночасно з появою лікування як виду діяльності, тому що саме прогнозування результату хвороби — це найважливіше, що цікавить хворого і близьких йому людей в судженнях лікаря. До того ж, від уміння лікаря прогнозувати перебіг хвороби значною мірою залежала його професійна репутація. Вважається, що прогнозування виникло в медицині раніше за діагностику, точніше сказати, у той період розвитку медицини, коли i діагноз, i лікування були винятково симптоматичними. Саме з цими спробами історично пов’язані деякі загальновідомі синдроми (напр. маска Гіппократа). З розвитком наукової медицини П.з. став усе більше спиратися на діагностику, зокрема, на визначення нозологічної приналежності захворювання, його етіології й патогенезу, а також на знання про індивідуальну i громадську (колективну) гігієну. Не втратили, однак, значення й емпіричні елементи П.з., що базуються на спостереженні та лікарському досвіді. У клiнiчнiй медицині можуть бути видiленi чотири типи прогностичних завдань: 1) прогнозування стану здоров’я здорових людей за обставин впливу на них патогенних факторів, зокрема, в екстремальних ситуаціях; 2) прогнозування ризику захворювання; 3) прогнозування перебігу хвороби; 4) прогнозування результату хвороби. Два останніх завдання тісно пов’язані i зазвичай розглядаються i зважуються паралельно практично в кожному випадку захворювання.

Прогноз можливості захворювання пов’язаний з обліком етіології й патогенезу певних хвороб, впливу шкідливих побутових i виробничих факторів, індивідуальних особливостей людини (перенесені раніше захворювання, спадковість, шкідливі звички та iн.). За своїм змістом П.з. може бути добрим (сприятливим), сумнівним, поганим (несприятливим), дуже поганим i таким, що передбачає летальний кінець. У цьому відношенні прийнято підрозділяти всі хвороби на 4 групи: 1) невиліковні на нинішньому етапі розвитку медицини (напр. СНІД, деменція літніх людей та ін.); 2) виліковні на ранніх стадiях i невиліковні на пізніх (напр. злоякісні пухлини в період значного метастазування); 3) хвороби, що зазвичай самовилiковуються чи закінчуються видужанням після тих чи інших лікарських заходів (напр. аденовірусні інфекції); 4) усі iншi хвороби, що представляють різний ступінь небезпеки для життя. В усіх випадках прогноз результату i перебігу захворювання визначається такими факторами: вірогiднiстю клінічного діагнозу, можливостями сучасної терапії, індивідуальними особливостями організму хворого, умовами навколишнього середовища (у т.ч. соціальними). Важливе значення для П.з. мають дані про перенесені раніше хвороби, побічні дії лікарських препаратів, що застосовувалися, про хронічні хвороби пацієнта. Так, наявність у хворого уродженої чи набутої вади серця дозволяє з появою певних симптомів передбачати розвиток інфекційного ендокардиту. Анамнестичні дані, що вказують на алергічні ускладнення від застосування пеніцилінових антибіотиків у минулому виключають повторне призначення цих препаратів, щоб уникнути анафілактичного шоку. У осіб з виразковою хворобою можна передбачати її загострення під впливом застосування глюкокортикоїдів чи НПЗП. Оцінка П.з. при визначенні нозологічної форми захворювання тісно пов’язана із сучасними можливостями її терапії, i в цьому сенсі він є поняттям конкретно історичним. Для кожного періоду розвитку клінічної медицини характерне власне уявлення про П.з. при тому чи іншому захворюванні. Так, бактеріальний ендокардит i туберкульозний менінгіт, що вважалися до появи антибіотиків абсолютно смертельними захворюваннями, нині, при своєчасній діагностиці, виліковуються в більшості випадків. Створення ефективних гіпотензивних препаратів змінило загальний П.з. при такій розповсюдженій хворобі, як гіпертонічна.

Прогрес фармакології та інших наук у теперішній час дозволяє більш оптимістично, ніж раніше, оцінювати найближчий П.з. навіть безумовно смертельних захворювань. При цілому ряді важких інвалідизуючих захворювань (цукровому діабеті, ревматоїдному артриті, хронічній недостатності надниркової залози) життєвий i трудовий П.з. значною мiрою залежить від систематичного проведення терапії, адекватного лікування ускладнень (напр. антиаритмічна терапія при гострому інфаркті міокарда) або їх профілактики (напр. прийом антикоагулянтів хворими зі штучними клапанами серця).

Характерні особливості хворого можуть істотно впливати на індивідуальний П.з. Відомо, що люди недовірливі, тривожні, схильні до хворобливої фіксації уваги на своїх відчуттях хворіють завжди тяжче, ніж люди урівноважені, здатні до адекватної оцінки свого стану. Безсумнівний вплив на П.з. навколишнього середовища: клімат, побут, професія. Дуже значущі i соцiально-економiчнi умови, які забезпечують хворому право на безкоштовну медичну допомогу, безкоштовне одержання лiків при деяких хронічних хворобах (напр. при цукровому діабеті, системному червоному вовчаку та iн.).

Помилки П.з. з причин, що призвели до цього, можуть бути умовно розділені на об’єктивні та суб’єктивні. Джерела суб’єктивних помилок досить різні: відсутність у лікаря необхідного досвіду оцінки прогностично важливих симптомів захворювання, логічні помилки, характеріологічні особливості лікаря (невиправдана поспішність у висновках, схильність до зайвого прогностичного оптимізму або песимізму та iн.). У фармацевтичній опіці, особливо за умов самолікування пацієнта і безрецептурного відпуску препаратів, від провізора або фармацевта вимагатиметься вміння правильно оцінити скарги, симптоматику пацієнта, дати адекватний П.з. Це необхідно для своєчасного виявлення небезпечних для здоров’я симптомів, які викликають потребу звернення до лікаря. Для виконання цієї функції спеціалісти фармації повинні мати достатній рівень клінічної підготовки.

Фармація клінічна — інтегративна прикладна наука, яка поєднує фармацевтичні та клінічні аспекти знань про ліки. Її головне завдання полягає у створенні надійних теоретичних основ та методологічних підходів до раціонального застосування лікарських препаратів.

Клінічна фармація базується на медико-біологічних, хіміко-фармацевтичних та фармакоекономічних аспектах використання ліків і передбачає знання провізором основ клінічної медицини, принципів діагностики захворювань людини та інтерпретації даних лабораторно-інструментального обстеження, клінічної фармакології і фармакогенетики, біофармації, хронофармакології, фармакоекономіки, принципів фармацевтичної опіки хворих. Фахівець з клінічної фармації має знати основні види медичної документації, загальну синдромологію і клінічну симптомологію у клініці хвороб людини, володіти системними знаннями з ефективності, сумісності чи несумісності лікарських препаратів при проведенні комплексного лікування захворювань із методами оцінки клінічної ефективності препаратів основних фармакологічних груп, методологією прогнозування і попередження факторів ризику та їх комбінації, а також можливими методами їх корекції.

Фармацевти — це спеціалісти охорони здоров’я, чия професійна відповідальність і підзвітність включає забезпечення того, щоб люди отримували максимальну терапевтичну користь від лікування лікарськими препаратами. Це вимагає бути в курсі подій у фармацевтичній практиці і фармацевтичній науці, професійних стандартах і вимогах, законах та лікарських засобах, досягненнях в галузі знань і технологій, пов’язаних з використанням лікарських засобів.

В громадських закладах фармацевти повинні визнаватися як професіонали охорони здоров’я, у яких пацієнти можуть проконсультуватися з проблем здоров’я. Оскільки медичні товари та послуги можна отримати в аптеці, деякі проблеми можуть бути вирішені в даному пункті надання допомоги. Пацієнтів з проблемами, які потребують додаткових діагностичних заходів або лікування, не доступного в аптеці, можна направити до відповідного медичного працівника або закладу медичної допомоги, наприклад, лікарні. Це потрібно здійснювати в співпраці з медичними працівниками.

Клінічна фармація покликана служити теоретичною і практичною базою для провізора при здійсненні консультативної роботи серед лікарів та населення з питань раціональної медикаментозної терапії в подальшій професійній діяльності. Участь провізора у проведенні медикаментозної терапії буде сприяти своєчасному доведенню до хворого високоефективних лікарських засобів, доброї якості, встановленню максимально раціональних шляхів та режимів уведення, попередженню призначення несумісних лікарських препаратів, зниженню до мінімуму побічної дії ліків, а також зменшенню поліпрагмазії. Знання симптомів і синдромів найосновніших і найчастіших захворювань людського організму дозволить якнайефективніше застосувати провізорам фармацевтичну опіку.

Фармацевт повинен володіти необхідною медичною та фармацевтичною інформацією (наприклад, діагноз, результати лабораторних аналізів та історією хвороби) про кожного пацієнта, фармацевт потребує об’єктивної всебічної та поточної інформації на засадах доказової медицини про терапію, лікарські препарати та інші продукти медичного призначення.

Таким чином, клінічна фармація — інтегративна прикладна наука, що поєднує фармацевтичні і клінічні аспекти лікознавства, головною задачею якої є створення надійних теоретичних основ і методологічних підходів раціонального застосування лікарських препаратів.

Матеріали для самоконтролю:
Б. Тестові завдання
1. Розпит хворого включає такі розділи:

  1. Алергологічний, сімейний, спадковий, гінекологічний анамнез
  2. Скарги, анамнез захворювання, анамнез життя
  3. Фізичний і розумовий розвиток, навчання й трудова діяльність
  4. Всі перенесені захворювання в хронологічному порядку
  5. Паспортна частина, скарги, розпит за системами, анамнез захворювання й життя

2. З якої системи треба починати розпит за органами і системами?

  1. Немає значення
  2. Із серцево-судинної системи
  3. З тієї, на яку хворий пред’являє скарги
  4. З дихальної системи, особливо в зимовий період
  5. Із травної системи

3. Який висновок може зробити лікар на підставі даних розпиту хворого?

  1. Скласти прогноз захворювання
  2. Оцінити загальний стан хворого
  3. Поставити попередній діагноз
  4. Визначити, яка система уражена, гострий або хронічний характер має захворювання
  5. Призначити лікування

4. З яких розділів складається історія хвороби?

  1. Загальний стан хворого, епікриз, щоденник
  2. Алергологічний, сімейний, спадковий, професійний анамнез
  3. Паспортна частина, розпит, сьогодення стан, попередній діагноз, план

обстеження й лікування, щоденник, результати додаткових обстежень,

епікриз

  1. Скарги, анамнез захворювання, анамнез життя

Е. Паспортна частина, скарги, анамнез захворювання, попередній діагноз, план

обстеження й лікування, щоденник, епікриз

5. У якій послідовності проводять обстеження хворого?

  1. Оцінка загального стану, серцево-судинних, дихальних, сечовивідної систем
  2. Скарги, анамнез захворювання, анамнез життя
  3. Розпит, загальний огляд, фізикальне, лабораторне, інструментальне обстеження
  4. Загальний аналіз крові, сечі, аналіз калу на наявність яєць глистів, ЕКГ
  5. Лабораторні аналізи, консультації фахівців

6. Що таке основної скарги?

  1. Скарги, характерні для основної патології
  2. Скарги, що супроводжують супутнє захворювання
  3. Скарги загального характеру (слабкість, зниження апетиту, поганий сон)
  4. Задишка, кашель, кровохаркання, біль за грудиною, підвищення температури тіла
  5. Серцебиття, біль за грудиною, набряки, задишка

7. Що таке загальної скарги?

  1. Скарги, характерні для основного захворювання
  2. Скарги, характерні при ускладненні основного захворювання
  3. Скарги, характерні для супутнього захворювання
  4. Скарги, характерні переважно для більшості захворювань

(наприклад, слабкість, погане самопочуття, нервова лабільність тощо)

  1. Скарги, пов’язані з порушенням функції нервової системи

8. Які скарги є другорядними?

  1. Скарги, характерні для основної патології
  2. Скарги, характерні для супутнього захворювання
  3. Скарги, характерні при ускладненні основного захворювання
  4. Скарги загального характеру (слабкість, знижений апетит, поганий

сон)

  1. Скарги крім тих, які характерні для основної патології

9. Що таке симптом?

  1. Сукупність проявів хвороби
  2. Прояв ефекту лікування
  3. «Збіг» (переклад з німецької мови)
  4. «Збіг» (переклад із грецької мови), ознака захворювання
  5. Скарги хворого

10. Синдром – це

  1. Сукупність проявів хвороби
  2. Ознаки захворювання
  3. Прояв ефекту лікування
  4. Дані про перебіг хвороби

Е. Група симптомів, патогенетично взаємозалежних між собою
11. Що таке status praesens objectivus?

  1. Зовнішній вигляд хворого
  2. Огляд
  3. Об’єктивний стан здоров’я людини в момент медичного обстеження
  4. Положення хворого в ліжку
  5. Стан без змін

12. Діагноз основний – це

  1. Лікарський висновок щодо етіології перенесеного в минулому захворювання
  2. Лікарський висновок щодо основного захворювання, яке домінує тепер
  3. Лікарський висновок щодо патогенезу перенесеного в минулому захворювання
  4. Лікарський висновок щодо прогнозу захворювання, яке домінує тепер

13. Що означає термін «анамнез»?

  1. Переклад із грецького «спогад про попередній стан»
  2. Переклад з латинської «відомості про попередній стан» або «спогад»
  3. Переклад з латинської «розпит»
  4. Переклад з латинської «дані про перебіг захворювання під час

лікування»
14. Захворювання основне – це

  1. Захворювання, перенесене хворим у дитинстві
  2. Захворювання, що домінує тепер
  3. Захворювання, що має встановлену етіологію й патогенез
  4. Загострення хвороби після деякого періоду ремісії

15. Супутнє захворювання —

  1. Патологія, що супроводжує основне захворювання, але не пов’язана з

основним захворюванням, яке не домінує в цей час

  1. Виникнення під час перебігу основного захворювання нової патології, іноді

дуже важкої

  1. Загострення патологічного процесу
  2. Загострення хвороби після деякого періоду ремісії
  3. Інвалідність

16. Що таке ускладнення основного захворювання?

  1. Виникнення під час перебігу основного захворювання нової патології, іноді

дуже важкої

  1. Загострення хвороби після деякого періоду ремісії
  2. Захворювання, що супроводжує основну патологію, але не пов’язане з нею
  3. Загострення патологічного процесу

Відповіді на тестові питання

1 E 9 D 2 C 10 E 3 C 11 C 4 C 12 B 5 C 13 A 6 A 14 B 7 D 15 A 8 E 16 A

Література.
Основна:

1. Основы клинической медицины: симптомы и синдромы в практической фармации:учебное пособие И.А.Зупанец, С.Б.Попов и др. Х.:Золотые ворота, 2011.-128с.

2. Внутрішня медицина: Терапія: Підручник / Н.М.Середюк, І.П.Вакалюк та ін.- К.: ВСВ «Медицина», 2010.- 688 с.

3. «Пропедевтика внутрішніх хвороб» за редакцією проф. Ю.І.Децика. Київ. – «Здоров`я”. – 2000. – 495 с.

Додаткова:

  1. Пропедевтика внутренних болезней: Учебник / А.Л.Гребенев. — М: «Медицина», 2001. — 591 с.
  2. Практическое руководство по пропедевтике внутренних болезней / под ред. Шуленина С.Н. – М.: МИА, 2006. — 255 с.
  3. Пропедевтика внутренних болезней / В.А.Жмуров, М.В.Малишевский. – М.: «Медицинская книга»ю – 2001. – 288 с.

4. Схема обстеження хворих з патологією внутрішніх органів. Навчальний посібник / Ковальова О.М., Сафаргаліна-Корнілова Н.А., Питецька Н.І. — Харків: ХНМУ, 2010. – 147 с.

  1. Диагностика болезней внутренних органов: Т.7 Диагностика болезней сердца и сосудов.: — М.: Мед. лит., 2003. – 416 с.
  2. Основи обстеження хворого та схема історії хвороби (довідник) / Дзяк Г.В., Нетяженко В.З., Хомазюк Т.А. та ін. – Дн-ск, Арт-прес. — 2002.

Методична розробка практичного заняття складена асистентом Н.П.Ткаченко

Затверджено “_____”____________20____р. Протокол №_____

Зав. кафедри, професор В.О.Кондратьєв

Переглянуто.

Затверджено “_____”____________20____р. Протокол №_____

Зав. кафедри, професор В.О.Кондратьєв

Переглянуто.

Затверджено “_____”____________20____р. Протокол №_____

Зав. кафедри, професор В.О.Кондратьєв

Затверджено “_____”____________20____р. Протокол №_____

Зав. кафедри, професор В.О.Кондратьєв

Переглянуто.

Затверджено “_____”____________20____р. Протокол №_____

Зав. кафедри, професор В.О.Кондратьєв

Переглянуто.

Затверджено “_____”____________20____р. Протокол №_____

Зав. кафедри, професор В.О.Кондратьєв

Затверджено “_____”____________20____р. Протокол №_____

Зав. кафедри, професор В.О.Кондратьєв

Переглянуто.

Затверджено “_____”____________20____р. Протокол №_____

Зав. кафедри, професор В.О.Кондратьєв

Переглянуто.

Затверджено “_____”____________20____р. Протокол №_____

Зав. кафедри, професор В.О.Кондратьєв

База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Інформація Автореферат Анализ Диплом Додаток Доклад Задача Закон Занятие Звіт Инструкция

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий