Annotation Науково-фантастичні музичні оповідання. Їржі Берковець аутосонідо оскар аналіз ретсінське вино сфінкс експедиція мадригал данина часові сенсаційна знахідка операція «ліра» зміст notes1234567891011121314151617 Їржі Берковець

Переклад здійснено за виданням: Jiri Berkovec. Akce Lyra. Praha, 1966 Statni hudebni vydavatelstvi
Annotation Науково-фантастичні музичні оповідання. Їржі Берковець аутосонідо оскар аналіз ретсінське вино сфінкс експедиція мадригал данина часові сенсаційна знахідка операція «ліра» зміст notes1234567891011121314151617 Їржі Берковець

Скачати 1.3 Mb.

Сторінка 1/6 Дата конвертації 15.04.2016 Розмір 1.3 Mb.

  1   2   3   4   5   6

Annotation

Науково-фантастичні музичні оповідання. Їржі Берковець

АУТОСОНІДО

ОСКАР

АНАЛІЗ

РЕТСІНСЬКЕ ВИНО

СФІНКС

ЕКСПЕДИЦІЯ

МАДРИГАЛ

ДАНИНА ЧАСОВІ

СЕНСАЦІЙНА ЗНАХІДКА

ОПЕРАЦІЯ «ЛІРА»

ЗМІСТ

notes1234567891011121314151617

Їржі Берковець
ОПЕРАЦІЯ «ЛІРА»
Науково-фантастичні музичні оповідання

 

©   http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література  

 

Переклад здійснено за виданням:Jiri Berkovec. Akce Lyra. Praha, 1966Statni hudebni vydavatelstvi  

 

АУТОСОНІДО


 

Ключ скреготнув у замку, і важкі ковані двері відчинились. Педро увійшов. У вузькому склепінчастому приміщенні була майже цілковита темрява. Луїс викресав вогню; мерехтливе світло розлилося по голих стінах, заграло на струнах лютні, що висіла над звичайним ліжком, застигло на темних спинках книжок, вишикуваних у ніші. Педро зупинився біля вікна. З патіо долинав міцний пряний аромат повою, на повільно згасаючому кобальті неба проблискували перші зірки… Тихий акорд забринів назустріч ночі, затремтів і вилився v нове співзвуччя; мелодія, спочатку ледь чутна, поступово ставала все могутнішою під чаклунською рукою майстра. Тільки одна людина в Тарагоні могла гак зіграти фантазію Сантіллані: Луїс Агілар. Педро обернувся — лютня нерухомо висіла на стіні. В кутку біля стола Луїc схилився над невеличкою дерев’яною скринькою, накритою заокругленим віком, помережаним якимись подряпинами. До віка був припасований чудернацький пристрій, що закінчувався пергаментною лійкою. Віко повільно оберталося, і звідкись зсередини пристрою лилися звуки Агіларової лютні. Луїс, усміхаючись, подивився на враженого Педро. Потім натиснув на якийсь важілець. Диск зупинився, і музика враз урвалася. Луїс вправно зняв віко і поставив натомість інше. Щось клацнуло, і віко знову попало обертатися. Педро остовпів. Йому здалося, що кімнату раптом заповнив натовп: чулося шарудіння ніг і покашлювання. Потім на Педро ринув водоспад людських голосів. Педро похитнувся і ледве стримався, щоб не скрикнути від жаху. З витріщеними очима, затамувавши подих, він весь тремтів під зливою приголомшливих вражень. Тільки за якийсь час він усвідомив, що слухає спів; так, тепер він уже розрізняв окремі слова — Kyrie eleison. Голоси схрещувались і перепліталися. Могутні хвилі звуків накочувалися зліва і справа, наростали і зникали, переливалися, наближалися й віддалялися. «Наче під час меси в храмі Трійці, — майнула думка, — ну, звичайно, ось ця складна каденція на басах… але ж це…» — Містерія з Ельче, — видихнув він. — Я задоволений, що ти впізнав твір і місце, де він був виконаний, — почав Луїс, коли музика закінчилась і настала напружена тиша, — це справді собор в Ельче, будова з прекрасною акустикою, де можна розрізнити кожне проспіване слово. Тому я й надумав випробувати свій пристрій саме там. Я допомагав при великодній відправі в Ельче, готував хор. Під час репетиції мені пощастило сховати пристрій під опоною… Педро нарешті отямився. — Розкажи мені тепер, що це за чудесний пристрій, який може вбирати в себе і потім знову відтворювати звук лютні і спів людини? — Це мій аутосонідо, — посміхнувся Агілар, — витвір давніх мрій, багатьох роздумів, спроб і трьох років напруженої праці… Дивись, — Луїс розгорнув на столі листи ескізів і креслень, — ось механізм, який переводить звук у спіральні канавки на вкритому спеціальною смолою диску, що обертається… Спочатку я обертав його рукою, але потім дон Естебан привіз мені з Німеччини «нюрнберзьке яйце» — кишеньковий годинник майстра Петера Геле… я використав з нього закручену сталеву стрічку — пружинку — як джерело рівномірного руху… бачиш, вона накручується ось цим ключем… Педро захоплено розглядав ескізи. — Так, звичайно… дотепно… І при цьому просто… лійка закінчується мембраною з вістрям на кінці… Скажи, будь ласка, як ти взагалі прийшов до цього? Я маю на увазі… цей принцип, розумієш? Агілар витяг звідкись запорошену пляшку мансанільї. — О, це давня історія, — почав він, коли обидва надпили по ковтку благородного вина із Сан-Лукара, — ще з часів мого учнівства в Альмерії… В садку дона Лопеса якось побачив я струнку дівчину, що рвала квіти. Її рухи були такі граціозні, що й очей не одвести… Зникла десь у лаврових кущах… Другого дня побачив її принадне обличчя біля фонтана… Підійшов туди зі своєю лютнею, заграв і заспівав… Вона стала осторонь, сумно всміхнулася мені і похапцем пішла геть… Не наважився переслідувати її… Аж ось… я застиг її зненацька, вона саме зв’язувала букет… звернувся до неї, а вона навіть голови не підвела… І тільки коли моя тінь упала на пісок перед нею, вона злякалась і випросталася… Просив пробачення, що потурбував… Уп’ялася поглядом у мої губи… затремтіла, на очі навернулися сльози… І тут я збагнув: вона… не чує. Мене пройняло почуття жалю і любові… підступив до дівчини, схилився до її вуст… вона інстинктивно затулилася завоєм… І прошепотів просто в запашний серпанок два слова… І саме ці слова старанно повторили її вуста. «Моя любов…» Кохала мене, як кохав її я; що ж інше мала сказати? Чи не буває часто, що думки близьких істот втілюються в ті ж слова і в ту ж мить? Тільки здалося мені тоді, що в нап’ятий на вуста дівчини серпанок укарбувалося моє освідчення, ніби в ньому заплутався звук мого голосу і ожив знову… Було то давно… тепер у нас 1530 рік, отже… двадцять років тому. Ця думка не давала мені спокою… певна річ, від серпанку до мембрани з вістрям — довгий та важкий шлях… І все інше… Луїс допив до дна і поставив бокал на стіл. Під вікном озвалися цикади. Педро все ще вивчав креслення. — Це велика справа, Луїсе, — промовив він повагом. — Важко навіть осягнути розумом, що означає твій винахід… Найкращі прояви мистецтва співаків і музикантів-виконавців тепер не загинуть, коли скінчаться дні тих, хто вщасливлював своїм талантом сучасників… Уяви собі, — Педро схопився зі стільця, забігав із кутка в куток. — Якби наші предки мали щось подібне у той час, коли жив Хуан Руїс, ми б і досі могли захоплюватися його легендарною грою на віолі. І не лише музика! Педро зупинився перед каміном. — І слово також переживе століття… чуєш, Луїсе? — обернувся він до Агілара, який порався біля свого апарата, поставив новий диск, повернув лійку до промовця і натиснув важіль. — … адже проказана вголос думка впливає сильніше, ніж мертві письмена. Чи усвідомлюєш ти, яка це буде зброя у боротьбі із забобонами та марновірством, із людською несвідомістю та мракобіссям… Різкий стукіт у двері перервав промову Педро. Агілар здригнувся від несподіванки. Знову почулось грюкання, а за ним і голос: «Ім’ям Найвищої Інквізиційної ради — відчиніть!» Луїс ухопив Педро за руку. — Тікай! Сюди… з вікна ти легко дістанешся на терасу, звідти по даху до таверни Мануеля, там ти вже сам знайдеш дорогу… А це ось, — він сунув Педро ескізи пристрою, — візьми про всякий випадок із собою… я прийду за ними. Тепер швидше. Був найслушніший час. Двері затріщали під зливою ударів. Педро скочив на підвіконня й зник у темряві. В цю ж мить дверний замок подався. З’явився альгвасил із п’ятьма озброєними стражниками. Вони кинулися на Агілара, після короткої боротьби здолали його, зв’язали і потягли за собою. В темряві, що охопила кімнату, десь із кутка біля перекинутого столу шепотів голос Педро: — … мракобіссям… мракобіссям… мракобіссям… мракобіссям… мракобіссям…  

Жовтаве світло воскових свічок марно змагалося з темрявою, малювало густі тіні на блідих обличчях чоловіків і спливало по червоній оксамитовій корогві з вигаптуваним хрестом, маслиновою віттю та оголеним мечем. Голос секретаря здіймався вгору й згасав, як полум’я свічок у срібних канделябрах. Луїс давно перестав зосереджено слухати, до його свідомості долітали лише незв’язані уривки фраз. «… розмовляв з кимось, хто не входив і не виходив… чули спів багатьох голосів, що звучав вночі з його вікон… він злигався з дияволом… в ньому сидить диявол…» Обвинувачення скінчилось. Чоловік із сухорлявим аскетичним обличчям у фіолетовому облаченні з білим восьмиконечним хрестом хитнув головою убік Агілара. — Я простий музикант і механік, — почав Агілар. — Я ні в чому не винний. Ваші обвинувачення відкидаю. Мені було шкода, що мистецтво наших великих майстрів умре разом з ними. Спробував запобігти такій гіркій долі. Я винайшов пристрій, який зберігає музику, спів і голос для нащадків… Я не перший. Ще здавна люди намагалися штучно наслідувати голоси птахів та свою мову. Двісті п’ятдесят років тому англійський монах Роджер Бекон з Ільчестера зробив карлика, що міг говорити; славетний вчитель Фоми Аквінського, епіскоп Альберт Магнус, водив своїх гостей до потайної майстерні домініканського монастиря, де схована за завісою жіноча постать вітала відвідувачів латинською мовою; вихованець богословської школи Герберт, майбутній папа Сільвестр Другий, ще півтисячі років тому збудував штучну людину, яка співала й відповідала на запитання… — Досить, — озвався холодний пронизливий голос інквізитора дона Карлоса Торквемади. — Ти кажеш, що винайшов машину, яка наслідує людський голос та спів… — Не наслідує, а… — Мовчи. Де ця річ? — Тут вона, ваша милість, — поквапливо втрутився слідчий, — ми послали чиновників до дому обвинуваченого. Вони принесли… — він показав на стіл неподалік від крісла інквізитора, — єретичні книги і ось цей механізм. — Ану, Агіларе, — Торквемада знову звернувся до Луїса, — покажи нам, чи може рівнятися твій утвір зі штучною жінкою Альберта Магнуса. Поки тарагонський лютнист порпався із своїм пристроєм на столі, інквізитор схилився до свого приятеля Гомеса і щось упівголоса говорив. За якусь хвилину Луїс злегка вклонився: — Я готовий, — сказав він і трохи відступив. Секретарі, чиновники та члени суду напружено стежили за диском, що повільно обертався. Раптом почувся тихий, трохи гугнявий голос: «Ці люди, запалені своєю справою так само, як і ми захоплені очищенням віри від єретичного блуду, іноді може в дечому і мають рацію. Але ми ніколи не сміємо це визнавати, тому що…» — Годі! — заглушив подальші слова той же голос, що на цей раз лунав прямо з вуст дона Карлоса Торквемади. Інквізитор стояв з перекошеним смертельно блідим обличчям. — Диявольська мана! — заверещав він і сильним ударом свого посоху розтрощив пристрій. — Диявола примусив мовити моїм голосом! — палаючим поглядом він пропікав Луїса наскрізь. — Він сам і є диявол у людській подобі! Бийте його, вимітайте сатану, напніть на дибу, на колесо його! — захлинався старий. Потім ударив Агілара у груди на знак того, що віддає його на суд справедливості. — Спаліть його на вогнищі та разом із ним киньте у вогонь той диявольський пристрій!  

Букові поліна лопалися і сичали, прискаючи жаровинням. Червоні відблиски танцювали на стелі, блимали на темних різьблених меблях, бігали по відкритих валізах, одягу, аркушах нотного паперу, розкиданого по підлозі. Часом вони злегка торкалися струн скрипки, що лежала на столі, і освітлювали вузьке худорляве обличчя чоловіка, який відпочивав у кріслі поблизу каміна. Здавалося, що він спить. Не підвів голови навіть тоді, коли у двері постукали й до кімнати вступив служник, несучи на карбованій таці чиюсь візитну картку. — Пане маркізе… — почав він. — Нікого не приймаю, — почувся втомлений шепіт біля каміна. В ту ж мить на порозі з’явилася могутня постать у рясному плащі. — Мені шкода, маестро, що турбую вас, — сказав незнайомець і владним жестом випровадив служника за двері, — але певен, що ви вислухаєте мене з цікавістю. Зняв капелюха, поклав на крісло і почав розстібати рукавички. — Я прийшов запропонувати вам безсмертя. Не бійтесь, — додав він похапцем, — я не шарлатан і не готую чарівних ліків. Обожнюю вашу гру. Слухав вас у Флоренції, Мілані, Римі, Відні, Празі. Маю вас за найкращого скрипаля усіх часів. Зараз ви у розквіті своїх сил. Ваше недосяжне мистецтво буде жити, доки… Я знаю, що ви нездужаєте. Маєте повне право розпоряджатися своїм життям, як хочете. Та ваше мистецтво належить не лише вам. Звіртеся мені, маестро. Заради всього людства. В мене є засіб, за допомогою якого ваша гра стане незалежною від часу, що вам одміряний. Незнайомець замовк. В тьмяному світлі вогню, що поволі згасав, його лице набувало примарного вигляду. — Знаю, що все це звучить надто фантастично, — мовив далі за хвилину. — Переконаю вас. У спадщині одного з предків нашого роду я знайшов креслення і опис механізму, що може записувати звук. Мені пощастило виготовити цей апарат. Пізніше я вдосконалив його, використавши відкриття свого приятеля Алессандро Вольти. Покажу вам цей пристрій. Внизу чекає карета. Ходімте зі мною. Чоловік у кріслі біля каміна й не поворухнувся. Дивний гість заговорив наполегливіше. — Ви все ще мені не вірите. Спробую інакше. Знаю, в якому стані ваші справи. Ви потопаєте у боргах, які поглинають усі ваші заробітки. Біанка, Ачіліно… Так от, я запрошую вас дати концерт у моєму замку. Тільки для мене. Задовольню усіх ваших кредиторів. Крім того, заплачу вам готівкою, — незнайомий вклонився і назвав нечувану суму. Тонкі безкровні вуста розтягнулися у посмішку. Маестро злегка похитав головою. — Відмовляєтесь? — скипів гість. — Тоді мені не залишається нічого іншого, — у складках плаща з’явилося дуло пістоля, — як примусити вас силою… Мені… потрібна ваша гра для мого досліду, розумієте, я мушу здобути вас для цього! — Сховайте цю штуку, — озвався кволий байдужий голос. — На людину, яка дивиться смерті у вічі, ви страху не наженете. Я стрічав багато авантюристів, фанфаронів та фанатиків. Проте такого мені досі ще ніхто не пропонував. Але у ваших словах я відчуваю нотки гіркоти й туги. Я співчуваю вам, бо й я… нещасливий, Тепер мені здається, що я можу — принаймні на хвилину — когось ощасливити. Тому, — Паганіні підвівся, — піду з вами.  

Сталеві троси дрижали від напруження, потужні двигуни ревли, екскаватор вгризався у ґрунт. Щелепи ковша роздрібнювали й поглинали землю; раптом натрапили на щось тверде, заскреготіли по кам’яних плитах; машина заскиглила, усією вагою сперлася на оголену стіну, провалила її й зупинилася. Білий конус рефлектора хвилинку змагався із завихореною курявою, потім освітив темний отвір із кількома сходами, що вели униз. Шістьма годинами пізніше в кабінеті професора римської Академії Санта-Чечілія Бенвенуто Кассіні задзвонив телефон. Минуло багато часу, поки озвалося буркотливе «Слухаю!» Поточилася розмова, під час якої старий гнівно зауважив, що не дозволить глузувати з нього, потім надзвичайно здивувався, вигукнув кілька питань, відмітив собі час вильоту «Каравели», повісив трубку і поспіхом почав одягатися. Накрапав дощ, коли чорний «сітроен» зупинився біля під’їзної траси великого будівництва. З машини вийшло троє, привіталися до високого чорнявого чоловіка середнього віку в непромокальному плащі й пішли слідом за ним розгрузлою ґрунтовою дорогою до просіки, заваленої свіжозрубаними деревами й заставленою транспортерами, скреперами й тракторами. На спадистому краю просіки чорнів вхід у підземелля, звідти тягнувся товстий кабель. Довготелесий чоловік у плащі — інженер Вожірар — узяв великий електричний ліхтар, і чотири чоловіки почали повільно спускатися вузькими кам’яними сходами. Зійшовши вниз, опинилися в низькій квадратній камері, підлога якої була вкрита дрібним піском. Посередині побачили мармуровий саркофаг. З одного боку виступав неширокий карниз, на якому стояли якісь коробки. Біля другої стіни на гранітному постаменті стояла металева скринька. Поблизу гудів трансформатор, кілька монтажних ламп освітлювали приміщення.  

— Месьє, — взяв слово архіваріус паризької консерваторії Клод Аллегре, — ми в підземному склепі, збудованому приблизно сто тридцять років тому. Як з’ясувалося, єдиний вхід до нього — той, яким ми сюди дістались, — замурували, як тільки була виконана місія цієї усипальні. Зроблено це, очевидно, за бажанням чоловіка, який тут почиває. Аллегре освітив напис на боковій стіні саркофагу: «20 квітня 1832 року вмер дон Фернандо Бадахос, останній нащадок старовинного іспанського роду Урреага». — Про нього нам пізніше ласкаво розповість сеньйор Торквемада, — зробив він уклін у бік сивуватого аташе з питань культури іспанського посольства, — а поки що буде цілком досить, якщо ми усвідомимо, що дон Фернандо вмер у вигнанні, де родина Урреага гордовито несла свій хрест протягом трьох століть з того часу, як з рідної землі втік дон Педро Бадахос, засуджений інквізицією до смертної кари. Про все це ми довідалися з духівниці Фернандо, — підняв він угору тоненьку книжку у шкіряній палітурці. — І ще дещо зовсім неймовірне, те, задля чого вас покликали сюди. Він відкинув кришку скриньки. Під нею виявилася дошка з кількома важільцями і металевими котушками. Інженер Вожірар, відкашлявшись, тихо й урочисто мовив: — Панове, перед нами перший батарейний звукозаписувальний апарат в історії людства, збудований ще за вісімдесят років до телеграфону Польсона і за ціле сторіччя до першого магнітофону компанії Фарбен! Він схилився над апаратом і почав захоплено викладати його технічні дані. За хвилину архіваріус тактовно перервав його. — Урреага, безумовно, був геніальним електротехніком. Але, крім цього, понад усе любив музику. При цьому діапазон його музичних інтересів був напрочуд вузький. Всю свою пристрасть він зосередив на творах і майстерній грі Нікколо Паганіні. Гадаю, що вже знаєте, що я хочу сказати, — сказав пан Аллегре і зняв з карниза одну коробку. — Так, панове: тут, у цих коробках, збереглись до наших днів унікальні документи музичної культури — звукові записи гри найкращого скрипаля усіх часів! Хвилину надзвичайної тиші розбила злива запитань. Інженер жваво розмахував руками. — Апарат працює! Якраз перед вашим приїздом ми замінили давно розряджені елементи новим джерелом живлення. Поки Аллегре обережно розгортав котушку із сірою, приблизно сантиметр завширшки, стрічкою, невтомний Вожірар пояснював: — Активний феромагнітний шар нанесений на зміцнену основу з паперової маси… коерцитивна сила приблизно 6,5 а/м… коливання напруги модулювання… швидкість перемотування 25 см/сек… Професор Кассіні не втримався: — Докази! Я вимагаю переконливих доказів, що це все не містифікація! Вожірар посміхнувся. — Будь ласка. Вчора ми бомбардували апарат лямбда-променями. Період піврозпаду металевих елементів точно відповідав часу, зазначеному в духівниці Урреага. — А запис? Аллегре подав стрічку професорові. — Будь ласка, пане професоре, прогляньте уважно зворотний бік плівки на протязі перших тридцяти сантиметрів. Ось збільшувальне скло, якщо потребуєте. Коли хтось і може засвідчити аутентичність запису, то це саме ви, найбільший знавець життя і творчості Паганіні… Кассіні потримав стрічку під яскравим світлом рефлектора. Повільно прочитав по складах: «Я — Нікколо Паганіні — заграв це каприччіо — для пана Педро Бадахоса і Урреага — сьогодні, 22 листопада 1830 року». Кассіні довго вивчав рядок, написаний розгонистим виразним почерком. Потім підвів очі. — Сеньйори, на стрічці рука Нікколо Паганіні. Ручаюсь честю вченого. Вожірар шанобливо взяв котушку з професорових рук і насадив її на апарат, протягнув стрічку через щілину і закріпив на другій котушці. Потім натис на маленький червоний важілець і привів його у горизонтальне положення. Звідкись із самого нутра апарата почулося шипіння. Воно посилилось, потім послабшало і враз припинилось. Тихий, майже нечутний хрипкий гортанний голос виразно промовив італійською мовою: — Я, Нікколо Паганіні, зіграю своє каприччіо для пана Педро Бадахоса і Урреага… сьогодні, 22 листопада 1830 року. Всі, хто перебував у гробниці, глибоко зітхнули. Голос Нікколо Паганіні! Потому зазвучала скрипка. П’яте каприччіо C-dur! Запаморочливий темп. Кришталево чиста інтонація. Динамічні хвилі, що набігають одна на одну…  

Каприччіо закінчувалося. Кассіні підтримував голову обома руками, Аллегре спирався на саркофаг, Вожіpap сидів навпочіпки біля апарата і не зводив з нього очей. Торквемада стояв із заплющеними очима біля виходу з підземелля. Останні звуки. Хроматичний зліт угору, вниз. Хвилинка тиші. Потім глибокий звучний голос заговорив французькою мовою. — Ви слухали найвеличнішого скрипаля у світі — Нікколо Паганіні. Він грав лише для мене і зажадав, щоб я знищив цей запис перед смертю. Я не міг цього зробити. Але вжив заходів… Подальші слова потонули в наростаючому шипінні. Потім в апараті щось клацнуло. І… страшенний вибух розметав гробницю, розтрощив всі речі і людей та поховав їх поряд з доном Фернандо Бадахосом і Урреага. Детонація розкидала уламки по вирубці. Клаптик вузенької стрічки сірого паперу злетів угору і застряв у гілці покривленої сосни з червонуватою корою.  

 

ОСКАР


 

Телефон задзвонив саме в ту хвилину, коли я хотів піти спати. — Петро? Це Ігор. Послухай, мені треба з тобою порадитися… можеш зайти до мене? — Зараз? — Так, йдеться про дуже важливу справу. Не барися. Чекав мене на хіднику перед будинком. Потис мені руку й затягнув у під’їзд. — Чоловіче, мені вже несила терпіти. П’ять років у поті чола рахував, креслив, конструював; терпляче починав усе знову, коли щось не виходило. А тепер… коли все готово… Мене пожирає нетерплячка, як дітей перед Різдвом. Говорячи, він переступав через три сходинки одразу, я ледве встигав за ним. На п’ятому поверсі він зовсім захекався, і я нарешті зміг запитати — трохи роздратовано — в чому власне справа. Він не сказав нічого, одімкнув двері квартири, дав знак, щоб я зачекав у передпокої, і зник у кабінеті. Одразу ж з’явився знову і мовив ласкаво і дещо благально. — Заплющ очі. Я знаю Ігоря. Це добрий хлопець. Але трохи… дивак. Дуже норовистий. Тому я лише знизав плечима й задовольнив його прохання. Він підштовхнув мене кудись через поріг, об який я спіткнувся, а потім посадовив на стілець. — Уже! — проспівав дитячим голосом. В кімнаті було темно. Приблизно за два метри переді мною світився матовим світлом телевізійний екран. Ігор зашепотів мені: — Скажи щось! — Навіщо ця комедія? — спитав я вголос. Тої ж миті ліворуч спалахнуло зелене світло, і на екрані з’явилися гарно виписані школярським почерком слова мого запитання. — Фоноскрипт, синхронний запис звуку, — майнуло у мене в голові, — в цьому нема нічого нового. Але фраза на кінескопі відпливла вліво, і на її місці з’явилася інша, написана ще красивіше, просто-таки каліграфічно: «Ігор хотів вас здивувати, пробачте йому, будь ласка. Він казав, що ви будете першим, кому він мене представить». — То що? — озвався Ігор. — Що ти на це скажеш? Клацнув вимикач, і з темряви проступили знайомі обриси кабінету мого приятеля. Знайомі — за винятком одного предмета у формі невеликого піаніно з кінескопом на чільній стінці, на якому саме зараз з’явився новий напис на цей раз гарним курсивом, як на візитних картках. «Дозвольте відрекомендуватися. Я — ОСКАР».  

— Так я його називаю, — почав Ігор, відповідаючи на зливу моїх запитань. — Ортоскопічний семантокібернетичний автореактор, скорочено ОСКАР. Думки про нього почали непокоїти мене ще п’ять років тому. Майстрував тоді в інституті всякі кібернетичні іграшки: черепаху, мишу в лабіринті… Та скоро це перестало мене тішити. Завжди вважав техніку передусім засобом, ніж метою. Штучні сигнальні системи, механічний принцип місткості пам’яті… все це так, але мене найбільше цікавили психологічні наслідки. Чи зрозумів ти мене? Ось хоча б питання таланту. Я вивчав морфологію хромосомів та систематику генів, Менделя, кванти спадковості та філогенез і тисячу інших як цікавих, так і нудних речей. Мені пощастило перевірити в лабораторних умовах амнестичне явище, яке кілька років тому спостерігав Пархоменко. Потім я зробив перший ТС, талантоскоп, щось на зразок детектора, або вимірювача людської обдарованості. Носив його тишком на виставки, у театр, на концерти… ось тут маю цінні матеріали. — Ігор постукав по товстих папках, повних таблиць і діаграм, — ти б подивився, як вони відрізняються іноді від громадської думки… Потім я взявся за набагато важчу справу: конструювання штучного талановитого організму. На це пішло кілька років важкої праці, зате тепер усе готово… Гадаю, що я досяг поставленої мети. Певна річ, машину треба випробувати. І тут я згадав про тебе. Я висловив свій сумнів у тому, чи можу стати в пригоді. — Машина — це tabula rasa. Вона ще нічого не знає, але вміє логічно «мислити» і має певні — хоча досі ще не перевірені — передумови для того, що я назвав би психофізичною паралеллю розвитку таланту. Треба дати їй елементарні знання: сама оброблятиме їх далі, бо засвоює дуже швидко. Мені потрібен доцільний спосіб подачі основної інформації. Хочу почати з музики. Ти аспірант кафедри теорії, пишеш наукові трактати і, крім того, сам складаєш музику. Даю тобі нагоду, якої ти не мав ніколи: виховай Оскара за своєю подобою! Таким чином я став учителем найдивовижнішого учня. Насамперед прочитав йому дві лекції з курсу «Основні музичні поняття». Машина тихо гула, підморгувала зеленим оком. Це було незвичайне почуття і, скажу вам, не вельми приємне. Після лекції ми з Ігорем підготували кілька контрольних питань із пройденого матеріалу. Коли поставили їх машині, в ній кілька секунд чулося металеве клацання, потім засвітився кінескоп, на якому попливли бездоганні відповіді з усіма можливими варіантами. Наприкінці червоним світлом спалахнула фраза: «Надто повільно». Назавтра я прийшов підготовлений набагато краще. Ще дома записав п’ятигодинну лекцію про інтервали і мелодії на магнітофонну плівку. За допомогою апаратури Ампекс я програв її Оскарові за тридцять хвилин. Наслідок перевершив усі сподівання. Машина чудово засвоїла матеріал. Я мало не зомлів, коли на кінескопі знову з’явилися ті два слова «Надто повільно». Сказав про це Ігореві. Він замислився, попросив, щоб я подзвонив йому ввечері, і вигнав геть. Дзвонив йому кілька разів, але його телефон був вимкнений. Лише пополуночі він подзвонив сам. — Коли прийдеш вранці, — сказав, принеси з собою всю спеціальну літературу про музику, яку маєш вдома. Розумієш, основні праці, жодних популяризаційних відварів! — Ти з глузду з’їхав, — пробуркотів я спросоння, — для цього треба вантажну машину. Чого ти хочеш? — Не я — Оскар. Він сказав мені, що вважає недоцільним засвоювати знання… гм… за посередництвом, коротше кажучи, мовляв, навіщо ходити до підмайстра, коли можна до майстра. Я чортихнувся і жбурнув трубку. Ігор подзвонив знову і запитав, кого стосується мій комплімент: його чи Оскара. Після дальшого обміну думками, коли Ігор сповістив мене, що сконструював пристрій, який дозволяє читати дуже швидко, і хотів би його випробувати, я пообіцяв дещо принести. Оскільки на черзі була лекція про гармонію, я запропонував Оскарові підручник Йозефа Ферстера. Машина «прочитала» його за п’ять хвилин (згідно з твердженням Ігоря, він блискавично перефотографував кожну сторінку в комірки своєї пам’яті). Потім кінескоп почав сипати прикладами: зразково спрацьованими каденціями, гармонізаціями заданих басів у тисячах варіантів, короткими послідовностями акордів, гармонізованими мелодіями… Далі йшла книга Шина. Накинувся на неї, вивчив за неймовірно короткий строк і знову невтомно розпрацьовував одну вправу за іншою. Було надзвичайно цікаво, що машина при цьому вчилася прямо у нас на очах. Під час перших гармонізацій — за Ферстером — Оскар ще не міг уникнути паралельних квінт і октав, а також здвоював основний тон. Проте — в цих випадках спалахувало попереджувальне червоне світло — помилкове рішення одразу зникало й замінювалось правильним. Далі пішло ще швидше. В середу — контрапункт, у четвер — форми, у п’ятницю — інструментовка. Тим часом Ігор удосконалив свій ЛЕКТУРОЛ, універсальним читаючий пристрій, що уможливило переклад літератури з іноземних мов. Таким чином, Оскар прочитав усю наявну музичну літературу — чеську, німецьку, англійську, французьку й російську. В суботу я мав читати лекцію членам іхтіологічного товариства в Тршебоні про Якуба Яна Рибу. Ми домовилися з Ігорем, що одразу після повернення, тобто в неділю, я дам Оскарові завдання на першу самостійну творчу працю. Запропонуємо йому написати сонатину для фортепіано. Так і зробили. Тільки-но заклали в машину нотний папір і повідомили про завдання, зелене око радісно спалахнуло, всередині зашелестіло… І настала тиша. Ми з Ігорем переглянулися. — Тут щось негаразд, — сказав я. У відповідь почулося сердите клацання і на кінескопі з’явився напис подвійним цицеро:  

«НЕ ЗАВАЖАТИ. КОМПОНУЮ»  

Раніше ніж ми опам’ятались, Оскар дав короткий дзвінок і викинув стос паперу. На красиво оформлених сторінках було надруковано, як ми підрахували, 128 сонатин. Сто двадцять дев’ятій бракував уривок фіналу: у Оскара скінчився папір. Я сів за фортепіано. Коли закінчив грати, ми з Ігорем якийсь час розпачливо дивилися один на одного. Це справді була музика, але страшенно суха, важка для сприймання, механічно сконструйована, байдужа, одним словом-брак. Ігор кинувся до машини. — Стривай, — затримав я його. — Оскар тут не винен. Йому чогось бракує, ми забули про щось. Але про що?.. З боку ремісницького тут все в порядку… але в іншому… Ха! Та це ж ясніше ясного: в ізоляції від життя нічого іншого й не могло бути створено… Оскар дістав однобічну вузьку спеціалізацію… Треба збільшити його кругозір… виховати в ньому вміння сприймати сильні емоції… зробити їх можливими для нього або принаймні чимось їх замінити. І ми почали розширювати Оскарів кругозір: кожного вечора ми читали йому газети, розмовляли про те, що приніс новий день; обговорювали політичні проблеми; вмикали радіо, телевізор; демонстрували фільми та діапозитиви і завжди на ніч вкладали в машину п’ятдесят-шістдесят книжок, журналів та іншої друкованої літератури з різноманітних галузей людської діяльності. Це була праця, скажу я вам. Але ми не жалкували, бо дуже швидко одержали наслідки. Прийшли ми з першотравневої демонстрації збуджені, захриплі, втомлені і одразу ж переказали свої враження Оскарові. Той дуже уважно прослухав (хоча, як ми встановили потім, він, пройдисвіт, бачив передачу по прямому телевізійному каналу і все вже знав), оптимістично дзенькнув і почав відтворювати енергійні марші, масовки й Першотравневі пісні. Незабаром після цього майорові Терешкову (онукові найпершої космонавтки у світі) пощастило дістатися до Сатурна і привезти взірці речовини з його кільця. Оскар напружено слідкував за славною космічною подорожжю радянського героя й склав на честь цієї події сімнадцять кантат на тему «Здобуття Всесвіту», безліч пісень про астронавтів і, на наш сором, також кілька сотень варіацій на стару, колись модну, пісеньку «Валентино, Валентино», яку йому крадькома підсунув Ігор. І все ж нічого путнього не виходило. Коли одного вечора Оскар програвав якусь із своїх нових прелюдій (до речі, мало не забув: оскільки записувати ноти було для нього надто довгою справою, Оскар сам сконструював акустичну апаратуру, яка дозволяла йому одразу ж виконувати свої твори), я збагнув: Оскар творить чисто індивідуалістично, йому бракує зіставлення своїх поглядів з поглядами інших, активної дискусії, конструктивної критики! Тільки-но він дограв свою прелюдію, я натис на розмовну кнопку і сказав: — Послухай, це непогано. А якщо зважити на те, що ти й двох тижнів не вчишся, навіть дуже добре. Але гадаю, що ти повинен продумати ще цей фінал. Бачиш, він… не закінчується, а скоріше… обривається. Прошу тебе, зіграй мені його ще раз… Лише заключну частину від генеральної паузи. Оскар старанно заблимав зеленим котячим оком, почувся високий щебетливий звук зворотної перемотки магнітофонної плівки — і знову загримів фінал прелюдії. — Бачиш, ось тут, — перервав я грім мідних духових інструментів, — чому ти так раптово обриваєш цю тему, адже дуже шкода… така хороша ідея потребує розвитку, вся фраза після кульмінації повинна мати достатньо повітря для поступового спаду… Спробуй-но тепер. Оскар — як мені здалося, з меншою охотою — знову перемотав плівку і одразу ж відтворив фінал уже перероблений. — Стоп, — сказав я, — тепер це вже надто довго. Я б почав тією фанфарою, яка в тебе наприкінці, закінчення зробив би із другої вольти, а тріо взагалі б викинув. Потім додав би ще тромбони там, у тому басовому крещендо, а в репризі не дублював би альти кларнетами. А тепер заграй мені все повністю. Хвилинку було тихо. Потім — я аж здригнувся — озвався негучний голос із металевим відтінком — голос Оскара, який вперше заговорив. Він сказав повільно й виразно: — Це цікаво. Ви, люди — композитори завжди абсолютно точно знаєте, яким повинен бути хороший музичний твір, якщо ви маєте можливість критично розбирати і демонструвати це на творі когось іншого. Але чи можете так поводитися з власними творами? Ось ти, наприклад, якщо ти керуєшся сам тими добрими радами, які давав мені, то, напевно, твої композиції зразкові. Чи не міг би ти принести мені якусь повчитися майстерності? Я не був у Оскара приблизно тиждень. Багато працював… І… взагалі… чогось не хотілося… Аж поки не подзвонив Ігор. Дуже схвильований. — Друже, приїдь негайно. З Оскаром щось негаразд. Я не дуже розбираюсь в цьому, але… весь час він програє одну й ту ж річ, щоразу замінюючи якусь деталь та ще й при цьому щось буркоче… Петре, я починаю боятись його… найгірше те, що він грає дедалі гірше… Поспішай, чекаю на тебе з великим нетерпінням. — Але, Ігоре, я не можу сьогодні: в мене побачення з Людмилою, ми хотіли… — То приходьте вдвох. Але якомога скоріше, — загорлав Ігор і повісив трубку. Що тут удієш? О пів на п’яту я зустрівся з Людмилою. О п’ятій ми подзвонили біля Ігоревих дверей. Мав змучений вигляд. Говорив тихо, ходив навшпиньках. Завів нас до кабінету і приклав палець до вуст. Хвилинку ми послухали за дверима. Оскар програвав якусь дуже складну фугу. Досконало відшліфовану, але жахливо нудну. Ми тихо увійшли. Побачивши нас, Оскар одразу ж замовк. Його зелене око знерухоміло. Сіли. Стояла розпачлива тиша. Потім я примусив себе посміхнутися і попрохав Оскара зіграти нам якусь з його останніх композицій. Він не реагував. Мені здалося, що він навіть не чув. Ігор безпорадно знизав плечима. Нарешті я зрозумів. — Оскаре, — сказав я, — це Людмила. Вона вже давно хотіла познайомитися з тобою… — розмотував я далі рятівну нитку, — і попрохати, щоб ти щось зіграв, але не наважується. Чи не так, Людо? — і наступив їй на ногу під стільцем, щоб Оскар не бачив. Вона швидко зрозуміла і приєдналася до моєї гри: зобразила на обличчі таку люб’язну посмішку, якої я досі у неї ніколи не бачив, і говорила своїм приємним контральто безупинно майже п’ять хвилин. Коли вона скінчила, зелене око злегка замиготіло. Потім озвався знайомий дзвінок, яким Оскар завжди сповіщав про написання нового твору, але на цей раз дзвінок був якийсь незвичайний, урочистий. У тиші травневих сутінків попливла музика. Ніжні, несміливі приглушені звуки наче нашіптували обіцянку якогось прекрасного послання, зміст якого поки що є тайною. З найтоншого мережива цього передранкового серпанку звуків виринув голос, який тремтів тугою. Він наростав, тоді як навколо нього прибувало світла; набував могутності на тлі гімну пізнанню, що визрівало; горів, наче високо піднятий смолоскип. Здіймався до зірок, а в запалі поринав у безодню. Я не дихав. По спині у мене бігали мурашки. Крізь райдужну вуаль моїх затуманених зіниць миготіли срібні струмки на Людмилиних щоках та побілілі суглоби Ігоревого стиснутого кулака. Я подивився на Оскара. Його око сяяло радісним яскравим світлом. Наче уві сні Людмила простягла руку — тужливий голос розцвів від безмежного щастя — і її долоня знайшла мою. В ту ж мить око згасло, мелодія захиталася і зникла. З машини долинав вже тільки якийсь гул. Раптом щось різко тріснуло, кінескоп погас і настала тиша. — Смерть від кохання, — ледве чутно промовив я, вражений до глибини душі. — Самогубство, — серйозно сказала Людмила, наче зачарована, і додала: — З ревнощів. — Дурниці, — глухо обізвався Ігор, що загруз верхньою половиною тіла в Оскарові. — Луснула склянка — я хочу сказати — електронна лампа. Завтра куплю нову. — А цей Оскар, виявляється, молодець! Випиймо за нього. Дзенькнули келихи, начебто Оскар проголошував про створення нової композиції.  

Минув деякий час. Ігоря перевели кудись у Моравію, і я майже півроку нічого не чув про нього і про Оскара. Аж на Різдво прийшла вітальна листівка «від Ігоря і Оскара». Мовляв, як ся маєте і що робить Людмила. Дякую за ласку, я ся маю добре. Що робить Людмила — про це я не знаю. Ми розійшлися. Через дурницю. Мовляв, я не зумів написати для неї нічого такого прекрасного, як того разу О… Я не люблю про це згадувати. Ольга каже, що я був страшенно сентиментальний, коли познайомилися на симпозіумі про мідні духові інструменти. Тепер я вже не такий. Але ця гірська зимова ідилія на листівці (фото Віктора Матисека) навіяла мені низку спогадів. І я трошки засоромився, що досі нічого не написав своєму найкращому другові. Отже, я сів і написав йому листа. За шість місяців прийшла відповідь. Товстий конверт. Вибачався. Багато, мовляв, роботи і таке інше. Щирий привіт від Оскара. Тепер уже все гаразд, але навесні мав деякі труднощі з друкованими схемами. Поки що він не працює. З того часу-ти знаєш якого — він не написав жодної ноти. Довго був апатичним і неприступним. Ігор думав, що це від конструктивної помилки, намагався відшукати її та виправити, але це нічого не дало. Лише тепер Оскар знову став цікавитися усім, окрім композиції. Читає, правда, партитури (Ігор мусив підписати його на серію нових видань видавництва «Пантеон»), слухає радіо, особливо нічні концерти і УКХ, аналізує твори сучасних авторів. Але найбільше часу присвячує вивченню інформації з інших галузей. Він розпитав Ігоря про власну будову і вразив його пропозиціями деяких принципових змін внутрішньої будови центрів пам’яті. Ігор випробував ці зміни і мусив визнати їх надзвичайними за своїм значенням удосконаленнями. Оскар дуже змінився. Це вже не наївна — хоч і зворушливо наївна! — екзальтована, можна сказати, за своєю будовою пристрасна машина. Посерйознішав, якось внутрішньо дозрів. («Росте наш молодець, наш голубчик сивий», — писав про нього не без відтінку пихи Ігор). Страждання — якщо так можна сказати, але що це тоді було? — не зламало його. І це важливіше над усе, закінчував Ігор. Тож Оскар змінився! Талановитий організм! Переінакшився також і наш час. Наш час взагалі — це час швидких змін. Дещо з того, що вчора було в силі, чому присягалися, сьогодні підлягає скептичному аналізу, а завтра вже приречене на загибель. Це закономірність розвитку, Йти в ногу з часом, розбиратися в усьому, мати широкий кругозір і здатність зберігати сталість у мінливості — ось новий зміст старого вислову «savoir vivre» — уміння жити. Як виявилося з наступних листів, Оскар добре усвідомив це. Спочатку він розширяв свою електронну ерудицію, особливо в галузі точних наук. (Деякий час він роздумував про заочне вивчення фізико-математичних наук, але згодом йому це здалось «надто повільним».) Перейшов до суспільних наук, проковтнув усі галузі природознавства, трошки довше зупинився на медицині — і так йшло далі: Оскар ставав справжнім енциклопедистом. Але Оскар не забув і про музику. Звернувся до неї уже досконало озброєний знанням близьких та віддалених галузей науки. Тоді на музичному фронті знову почалася дискусія між так званими традиціоналістами і модерністами. На відміну від колишніх гарячих суперечок часів Оскарової молодості ці обговорення ледь-ледь жевріли, лише іноді виникали конфлікти, сутички й суперечки (образливі статті та зневажливі висловлення зникли ще раніше). Може, позначилася загальна втома, розслабленість, або це була хвиля поблажливої терпимості? — Не знаю. Сперечалися про те, що модне, а що сучасне, під час багатогодинних обговорень уточнювалося поняття «естетична норма». Виходили книги про нові шляхи розвитку музики, а тим часом композитори мусили умовляти деяких майстрів-виконавців, щоб вони не зневажали нові твори і не відмовлялися їх виконувати. Оскара це надзвичайно цікавило. Як виявилось пізніше, він на той час вивчив не тільки класичну додекафонію, починаючи від Хауерових тропів і кінчаючи мультсюрреалізмом, але й систему Хіндеміта, принцип замінності тональностей Івінсента, фігури Вареза, змінні метри Бориса Бляхера, техніку музичної мови Мессіана, мелодичні візерунки Слонімського, переміжні метричні акценти Гейса, техніку музичного мислення Булеза, експерименти Штокгаузена, метод Джона Кейджа. Ознайомився він, звичайно, і з конкретною та електронною музикою, з наслідками застосування теорії інформації в музичному дослідженні і творчості та з творами механічної музики. Ось тоді я нарешті завітав до Ігоря. Щоправда, мене зацікавив більше Оскар, але я боявся показати це. Ігор був зморений і похмурий, Оскар виглядав так, як колись, лише зовнішній корпус — Ігор називав його «оскузов» — був трошки обдертий, що ніби сталося під час переїзду. Оскар щиро привітав мене, ввічливо поцікавився моїми справами. Коли ж я почав розпитувати його, він став стриманим і скупим на слова. Але згодом знову розійшовся і почав викладати мені про перспективи розвитку механічної музики. — Уявіть собі, — його зелене око засяяло, і я здивовано відзначив, ще він мені вже не тикає, як раніше, — яка це буде подія, коли вийде наш музичний словник! — Він промовив «наш» з гордовитим відтінком в голосі, чи мені це лише здалося? — словник механічних музичних творів. Ваші спроби, що виходили досі, ставали застарілими в той час, як вони складалися та готувалися до друку, тим більше, коли потрапляли до рук дилетантів. Наш — знову це незначне підвищення голосу — словник буде автоматично поповнюватись тої ж миті, коли десь щось буде створено. Більше того, в його реєстраційному пристрої будуть значитися не лише назви творів, літературних праць перелік виконавців тощо, але й самі ці твори в найкращому виконанні, сконцентровані в «коконах», які забирають мінімум внутрішнього простору, так що вся апаратура увійде, кажучи вашими словами, у середньої товщини том формату А5. Там буде все-все — від найперших, хай примітивних анонімних компіляторів, точні дати життя яких, можливо, вже не пощастить з’ясувати історикам, аж до геніальних композиторів — електронних мозків, найвищої вершини в гірському масиві музичного мистецтва… Схвильований Оскар вжив природну метафору, яких раніше взагалі старанно уникав. Я спитав його про спосіб орієнтування в цій енциклопедії творців мистецтва. Але, напевно, сказав це надто тихо, бо Оскар продовжував захоплено розвивати свої версії. Він аж захлинався від перспективи, що якийсь з його колег-спеціалістів складе повний тематичний каталог творів штучних музично талановитих організмів. — … наприклад, Оскара, — вставив я лицемірно. Але не повинен був цього говорити. Оскар одразу ж замовк, його зелене око неприємно звузилось, і коли він почав говорити знову — набагато холоднішим тоном — то зосередився на проблемах цьогорічної першості з футболу. Незабаром після повернення додому я одержав листа, Тон його був стривожений, неспокійний. Ігор виявив, що Оскар потайки від нього пише популярні і наукові статті на різноманітні теми до «Технічного журналу», журналу «Земля і люди» (парадоксальна ситуація!), «Що вас цікавить», «Наука і техніка молоді», «Чеський народ», «Теорія інформації» й інших видань. Це б йому ще довго сходило з рук, коли б Ігор не прочитав працю про мнемоніку, підписану шифром Омега, де йшлося про основний принцип конструкції Оскара, принцип, що його Ігор з цілком зрозумілих причин досі ніде не публікував. Коли це викрилось, Оскар зізнався, що має прямий телефонний зв’язок з редакціями сімнадцяти спеціальних та загальноосвітніх наукових журналів куди він диктує свої статті. Гонорар він звелів переказувати на окремий рахунок. Ігор був у розпачі. Питав, що робити. «Нічого, — телеграфував я йому, — нічого. Це ж, власне кажучи, найбільша з можливих реклам для тебе. Зажди, що буде далі. Завжди матимеш достатньо часу, щоб або приписати собі заслуги Оскара — як його творцеві, — або відмежуватися од нього». А потім почався генеральний наступ. Задовольнивши свої різноманітні інтереси, Оскар всі зусилля зосередив на питаннях музичної теорії і практики. Він винайшов, сконструював і описав музичний інструмент з дуже простим управлінням, на якому кожний міг навчитись досконало грати за тиждень. Дешева ОСКАРІНА стала улюбленим інструментом, швидко поширилась і витіснила гітару. Потім запропонував геніальний спосіб нотного запису, який завдяки своїй простоті, наочності і легкому засвоєнню, значно сприяв тотальній демократизації музичного мистецтва. Рекомендована Оскаром ОСКАРТАЦІЯ остаточно вирішила проблему централізованого обліку національних музичних пам’яток. Проте головним напрямком своїх пошуків Оскар вважав теорію музики. Його висновки щодо деформацій закритих частотних полів, аперіодичності звукових коливань та особливо про багаторозмірний звуковий простір викликали загальне схвалення. В спеціальному номері «Музики та науки» вийшла Оскарова стаття про міліаудіометр, з допомогою якого він довів складну структуру синусоїдних характеристик звуків, розщепив їх на компоненти і цим дав поштовх до створення і вивчення спеціальних розділів мікроакустики. Потім він повернувся до протилежного полюса: вивчив проблематику макрокосмосу звуків і розвинув так звану волюмінарну теорію, за якою характеристика нашої звукової системи разом з незліченною кількістю інших можливих систем з огляду на вищі утворення, які випливають з них, проводиться у відношенні, що не є подібним до відношення між парціальними й складними звуками всередині самого об’єму множини звукових систем. Вершиною наукової кар’єри Оскара стала праця «Аналіз тиші». В цій праці Оскар виходив із простих припущень, із застосування старого відкриття «невидимого світла» за допомогою катодних променів та інфрачервоного опромінювання в області звуків. Завдяки дотепному методу подвійних проникнень, Оскарові пощастило дослідити явища в безпосередній близькості порога чутності. Звідси він і вивів своє відоме означення тиші як рівноважного стану, осі симетрії позитивних та негативних звукових величин. І хоча ця теорія існувала не більше, як тиждень (Оскар розрахував структурний склад існування «негативної музики» і з’ясував, що вона має свої закономірності, тобто не є симетричною відносно «позитивної» музики), вона мала вирішальне значення для дальшого розвитку наукових досліджень — і знову привела Оскара до композиції. Я добре пам’ятаю той день, коли Оскар у Клубі архітекторів уперше доповідав про свої твори в галузі абстрактної музики. Стояв паркий червневий вечір перед грозою; в залі зіпсувалася кліматизаційна апаратура. І оскільки вікна не відчиняли, бо заважав вуличний гамір, ми буквально смажилися, наче в’язні у венеціанських свинцевих камерах. Оскарові це, звичайно, не вадило. Після короткого огляду системи композиції (тобто після експозиції послідовності рівнянь) він дав пораду для дилетантів (тобто живих організмів), як слухати. Потім задзвонив (цей звук він застосовував ще з часів своїх перших композиторських спроб) — і настала тиша. Звуки, спочатку тяжкі, компактні, потім, чим далі, тим більш диференційовані, мінливі, пульсуючі в поперечних та поздовжніх хвилях, там згущені, тут розріджені — ні, це неможливо описати словами. Коли ми виходили, я мимоволі підслухав розмову двох молодих здорованів, один з яких, зневажливо посміхаючись, цідив крізь зуби якісь синоніми поняття «дурість», інший серйозно заперечував йому і все твердив: «Кейдж барахло — Оскар молодець!» Це скидалося на початок бійки, але тої ж миті обидва зникли у кафе Будинку мистецтв і там, напевно, втихомирились. Згодом вийшло кілька рецензій на абстракціоністську музику, в основному інформаційного характеру і з обережними висновками. Лише один реферат — у щоквартальнику «Авангард», підписаний шифром «gis» обстоював цілком негативну точку зору. Автор засуджував пусте експериментування, застерігав від шкідливих тенденцій у новій творчості, а скінчив згадкою про недозрілі дитячі іграшки механічної музики. Оце, мабуть, над усе допекло Оскарові. Реагував блискавично. З його різкої відповіді почалася найгостріша полеміка нашої доби, яка охопила багато галузей мистецтва та науки, викликала кілька скандалів і скінчилася… Так: я хотів написати… скінчилася перемогою… але тепер не знаю-кого. Напевно, не шифру «gis». Але й не Оскара. Може, здорового глузду? (Знову хотів написати «людського», але цього не можна сказати, бо в дискусії взяла участь група електронних мозків обчислювального центра Об’єднаних шоколадних фабрик.) Врешті решт, все одно, як вона скінчилась. Головне: музику складали й далі. Традиційну та абстракціоністську. А Оскар? Деякий час він займався критичною діяльністю. Потім знову почав компонувати. Свої неоабстракціоністські твори він надіслав на кілька світових конкурсів і просив прийняти його у члени Вищої ради спілки композиторів. З того часу я нічого не чув про Оскара. Музичну громадськість схвилювала «Трансфокальна симфонія» Вацлава Глухого; інтерес до електроніки поступився перед першими вдалими дослідами зі штучними живими організмами на кремнієвій основі. Ігор одружився з Ольгою і поїхав з нею до Малаві. І тільки тиждень тому я натрапив на слід: на афіші Технічного музею з подивом розпізнав я обриси «оскузова». Я подзвонив до музею. Так, Оскар тут працює. Начальником відділу штучних талановитих механоорганізмів. Ні, поговорити з ним зараз не можна. Він закінчує роботу над Повним тематичним каталогом власних творів.  

 

  1   2   3   4   5   6
База даних захищена авторським правом ©mediku.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка
Інформація Автореферат Анализ Диплом Додаток Доклад Задача Закон Занятие Звіт Инструкция

Рейтинг
( Пока оценок нет )
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий